Під час навчання у школі у мене була найкраща подруга Лілія. Її сім’я була дуже заможною: велика квартира, гарний ремонт, хороша їжа та елітні напої, за якими ніхто не слідкував. Алкоголь просто ставили до бару, але торкались до нього рідко — тільки коли святкували щось вдома.
Я любила приходити в гості до Лілі, бо сама я була зі звичайної сім’ї, з невисоким достатком. Ми з нею веселились, дивились мультики, грали в ігри на приставці. Згодом ми трохи підросли, і почали дивитись серіали, проводити ночівлі, а в класі дев’ятому нам вдалось виявити, що за алкоголем ніхто не слідкує, він собі там стоїть, бо пити його немає коли.
Як же нам було цікаво спробувати різноманітні наливки… Звичайно, що перший час ми частували по-трошки, аби не переборщити та не видати себе. Але в класі одинадцятому, коли ми вже були дорослими дівками, то видалась нам одна можливість, коли батьки Лілі поїхали на відпочинок, залишивши її вдома одну.
Того вечора ми влаштували собі вечірку: увімкнули музику, покликали ще двох однокласниць, з якими добре спілкувались, та й відкоркували найгарнішу пляшку коньяку. Чомусь ми тоді вирішили, що її ніхто не чіпатиме, адже дорогі напої завжди лишають до останнього, або дарують комусь… Тобто ніхто не помітить, що ми його випили.
Спочатку Ліля хотіла залишити просто порожню пляшку, адже вона була в металевій коробці, тому ніхто б цього не помітив, але я запропонувала налити туди хоча б чаю, оскільки кольором він схожий на алкоголь…
Обережно відкривши пляшку, ми наливали собі по трошки, аби насолодитись напоєм, а після того, як вміст її закінчився, я стала заварювати чай, який ми вирішили залити туди.
Після цієї події пройшов рік, ми вже закінчили школу, та обирали до якого університету вступати. Мама Лілі та моя не дуже підтримували зв’язок, іноді бачились, але якогось дива на свій день народження влітку, моя мати вирішила покликати Лілю і тітку Елю (її маму) до себе на свято.
Мене це здивувало, але й водночас я була рада. За пів години до початку святкування мені на телефон прийшло повідомлення від подруги: “Ти зараз помреш зі сміху”, а я навіть не знала чого очікувати.
До квартири зайшли Ліля з Ельою, яка тримала в руках ту саму пляшку. Я подумала, що все нормально і нічого страшного немає, адже ніхто її не питиме зараз, та мама моєї подруги була невблаганна: вона поставила пляшку на стіл, та сказала, що ми всі зобов’язані спробувати цей напій.
Ми з Лілею попадали зі сміху, коли всі гості, приготувавшись пити хороший міций напій, посмакували чаю. Тоді, звичайно, нам прилетіло від батьків, але зараз позгадувати цю класну історію дуже весело.
