Віктор завжди був одинаком. У школі хлопці не спілкувались із ним через те, що він був “інакшим”. Вітя не любив битись за школою, як його ровесники, не ходив на боротьбу, а на танці, за що більшість однокласників сміялись з нього. Він не був розбишакою і любив допомагати своїй бабусі “порпатись” у розсаді весною.
Щоразу, приїжджаючи до дідуся з бабусею на дачу, він мріяв про те, як його внуки також допомагатимуть йому по хазяйству, збиратимуть свіженьку полуницю з городу, і їстимуть її. Думав про те, що так було б чудово мати велику сім’ю, хорошу жінку та багато дітей.
Це дуже дивно для хлопця його віку — мріяти про сім’ю, хазяйство, адже всі його однолітки бажали нових м’ячиків, машинок, гуляти постійно та бешкетувати, але не Віктор.
З дитинства хлопчина любив поласувати бабусиними пирогами, тому й був Вітя повненьким, за що також діти сміялись з нього.
Він не дуже ображався на них, бо розумів, що немає сенсу, та коли починали дівчатка тицяти в нього пальцем, та казати “Товстун”, то важкувато було йому приховувати сум, адже хлопців він ще міг зрозуміти, бо всі вони грубоваті, та хотіли бути “модними” перед прекрасною статтю, а от дівчат зрозуміти він не міг.
Час летів швидко. Віктор закінчив школу, університет, і весь цей час у нього так і не було друзів. Не хотіли йти однолітки із ним на контакт, бо вважали, що він дивакуватий. Звичайно! Може, Вітя б добре спілкувався зі значно старшими людьми, адже погляди на життя у них були більш схожі.
В університеті хлопчина закохався у свою одногрупницю Інну. Вона була гарною дівчинкою, розумною, але ніяк не хотіла відповідати взаємністю. Довго він залицявся до неї, але ніякої реакції не було. Одного разу Віктор приніс їй оберемок польових квітів, аби зробити приємно, і тоді Інна сказала: “Ти взагалі себе бачив, кабанчику? Навіщо мені твої квіти, які ти нарвав десь серед поля? Купив би троянд, чи, може, в ресторан запросив… Йди геть зі своїм віником.”
Відтоді хлопець боявся знайомитись із кимось, чи навіть якось проявляти свою симпатію, бо та ситуація його дуже розчарувала. Хоч він і хотів мати велику і гарну сім’ю, та боявся залишитись із розбитим серцем.
Коли Віктору виповнилось 26 років, він вирішив, що прийшла пора всиновити маля. Робота у нього була хороша, часто він мав змогу працювати з дому, оскільки працював столяром, а майстерня була у нього в гаражі.
Настя — трирічна дівчинка, яку всиновив Віктор. Батьки йому допомагали з донькою, мама навчала доглядати. Згодом, коли дівчинка пішла до школи, чоловік помітив, що сусідські діти бігають зовсім без догляду. Босі, голодні, вони часто забігали до дядька Віктора повечеряти. А коли до сусідів завітала служба опіки, і захотіла забрати дітей, то чоловік відразу зрозумів, що Назар і Аліна повинні жити із ним.
Отак і став Вітя багатодітним батьком, не маючи навіть дружини. Проте його мрія про велику та щасливу сім’ю збулась. Тепер всі вони разом, щасливо та дружно живуть у заміському будиночку. Віктор має городину та багато сортів полуниці, яку так люблять його дітки.
