Історія, яка навчила мене тому, що спершу треба розібратись в ситуації

Колись, як ми були малими, то часто гуляли з братом у дворі. Ми жили у багатоповерховому будинку, а біля нього був відразу дитячий майданчик. Вікна нашої квартири виходили на ту сторону, де завжди грались діти, тому мама завжди могла перевірити чи ми на місці, і відпускала нас гуляти, не боячись.

Нам із братом завжди розповідали про те, що не можна йти кудись із чужими людьми, не брати від них ні цукерок, ні подарунків. Ми про це знали і ніколи такого не робили, та і не траплялось із нами нічого такого. У дворі постійно гуляло безліч дітей, всі бавились, грали у футбол, малювали крейдою на асфальті, ліпили різні скульптури із піску.

Одного разу ми розважались цілою компанією: я, моя подруга Надя із сусіднього під’їзду, брат, і його троє друзів. Але в моменті до нас підбігла жінка, і попрохала допомогти знайти хом’яка її дочки, який втік десь на вулиці. Вона вказала пальцем на сусідній двір, і ми пішли. Шкода стало хом’яка, якого можуть з’їсти собаки.

Ми шукали його, разом із тією жінкою та її дочкою, але все безуспішно. Не знаю, я не відчувала скільки часу ми витратили на пошуки, але в одну мить я почула ззаду крик моєї мами. Повернувшись, я вгледіла, що вона йде в нашу сторону розлючена — такою мені її ще не доводилось бачити.

Вона швидко йшла і промовляла: “Та що це за діти такі? Зараз ви в мене отримаєте на горіхи!”. Я дуже налякалась. Підійшовши, мама почала на нас кричати, коли я спробувала пояснити, що тут відбувається, і почала шукати очима жінку, яка нас покликала, то не змогла цього зробити — її не було, як і її дочки.

Мама дуже сварила, кричалa, ясно, що вона переживала за нас і дуже злякалась, коли не побачила нас у дворі, але я думаю, що спершу треба було вислухати своїх дітей. Ми не зaслужили того, що потім добре відхопили рeмeнем.

Вже згодом, після того, як батьки добре нас вилаяли, мама вислухала нас, та розпитала чому ми пішли в інший двір на прохання жінки. Ми відповіли, що нам просто стало шкода хом’ячка. Мама вибачилась, сказала, що просто дуже злякалась через те, що не знайшла нас, але що нам вже до її перепрошень, якщо вона спочатку насварила, а вже потім запитала?

І зараз я це розумію: завжди треба вислухати свою дитину, а вже потім робити висновки. Ми були тоді зовсім не винні, однак отримали на горіхи на рік вперед. Тому тепер я завжди слухаю пояснення своєї дитини, а вже потім підсумовую все сказане.

Як ви думаєте, заслужили ми на таке покарання в дитинстві?

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Історія, яка навчила мене тому, що спершу треба розібратись в ситуації