Я жила з Василем, сином тітки Люди у дворі. Дітьми ми грались в козаки-розбійники та хованки, лазили по деревах… Він був старшим на кілька років, половина дівчат зі школи хотіли зустрічатись саме з ним. Ну ще б, розумний не по роках, із гарною статурою і трохи бешкетливий.
Одного разу я поверталась зі школи додому. Якісь хлопці почали мене ображати, Василь за мене заступився і з того часу ми почали спілкуватись. А потім зв’язок обірвався – не було ні соціальних мереж тоді, ані телефонів.
В школі пішли чутки, що батьки Василя віддали його в дитячий будинок. Проте я чомусь ніколи їм не вірила. Як ТАКОГО сина-красеня можна було віддати?
Одного разу я запитала в його класного керівника:
— А куди пропав Василь?
Але той лише знизав плечима і мені відповів:
— Життєвий шлях у нього складний. Івашко, дам тобі рекомендацію на майбутнє… Вибирай хлопців у яких доля легша — більш щаслива будеш.
Час йшов. Я встигла одружитись і розвестись, у мене залишився син. Якось я гуляла з ним в парку і зустріла… Василя! Така гідна й мужня хода була лише в нього.
— Мам, а хто це? — Запитав син.
— Та так, знайомий. — Відповіла я, затримавши дихання.
— А ти його любиш? — Раптом запитав мій син шестирічка.
— Синок, з чого ти взяв? — Я намагалась контролювати себе.
— Ти на татка так ніколи не дивилась. — Пирхнув син. А недаремно ж кажуть, діти все відчувають…
Декілька років опісля я намагалась збудувати своє особисте життя. Проте в очах стояв Василь і жоден чоловік не міг з ним зрівнятись. Не хотілось собі визнавати, але напевно тому, в мене серйозних стосунків і не виходило.
Через декілька років на роботі мені запропонували підвищення і ми з сином переїхали до Києва. Життя набрало темпу та оборотів, робота була важкою, тож і про особисте життя я якось вже й не думала. Сину треба було дати належну освіту та і потім, коли знайде собі дружину, хотілось заробити йому на власну квартиру.
Коли сину виповнилось 13-ть я відклала достатньо коштів на його вищу освіту і відправилась до ріелтора, щоб купити квартиру.
Знаєте, хто виявився моїм ріелтором? Василь…
— Так ти розведена весь цей час була? — Запитав він після довгої розмови про мене, про життя, про квартиру…
— Так, я розвелась, ще коли сину чотири було.
— То, коли ми бачились в парку… — Василь затягнувся сигаретою. — Ти вже була вільною?
— Так, я з того часу і серйозних стосунків не будувала. — Нарешті визнала це для себе.
— Івашка! — Він підняв мене на руки й почав зі мною кружляти. — Я всі ці роки тебе любив, але не хотів руйнувати твоє щастя. Я думав, що в тебе щаслива сім’я!
Я не могла повірити в те, що мої мрії та тихі фантазії стали реальністю. Василь за ці роки став власником рієлторської контори в Києві. Я оформила куплену квартиру на себе, доки син не досягне повноліття. А до того часу ми втрьох жили в Василя.
Через два роки я завагітніла ще раз, синочком. Потім, ще через два роки, народила донечку.
Василь усиновив мого сина та допомагав йому реалізуватись по життю, ще за нашого спільного життя він назвав його “татом” та ми змінили його прізвище, на прізвище Василя, коли одружились. Наші спільні син та донька, практично до дорослого віку не знали, що їх старший брат – звідний. І коли підросли, довго не розуміли, як так може бути: бо старший син найбільше був схожим на Василя.
На весіллі молодшої доньки ми всі разом танцювали й веселились до самого ранку, вже з онуками мого старшого сина. І хай після цього мені скаже хоч хтось, що любові з першого погляду не існує — я не повірю і Василь, думаю що теж.
