У нас родичі були, що виграли грін-карт. Проживали довго в Америці, мали велику родину. Діти їхні там жили, навчались. Хоча батько й вчив їх українських звичаїв і традицій, та все ж вони виховувались в американському оточенні.
Там їхній батько відкрив фірму, багато заробляв. Вдалось навіть придбати великий гарний будинок і машину. Іноді й нам присилав подаруночки, щоб не забували їх. Спілкуватись часто не вдавалось. Хоч почали ставати популярними нові технології та програми, але в той час дядько вже не вмів і не хотів ними користуватись. Минав час. Діти виросли. Вивчились в університетах. Далі постав вибір що робити в майбутньому. І ви не уявляєте як ми здивувались.
Сергій та Олена вирішили повернутись в Україну. Вони хотіли жити на землі своїх предків і завжди почували себе чужими в американських штатах. На той час у них вже були свої сім’ї, маленькі дітки. Минуло трохи часу. Вони купили собі невеличкі будиночки, стали сусідами. Працювали важко, як і всі українці. Та от і їхні діти підросли: 2 сини Олени та дочка Сергія.
Знаєте, ми навіть не думали, що так може статись. Але от Дмитро, Олексій і Ольга ніяк не визнавали себе українцями. Це було дуже боляче чути. Як не любили свій край їхні батьки, нічого не могло переконати це покоління, що Україна – прекрасна, а головне їх рідна земля. Діти постійно картали своїх батьків за те, що не дали їм шансу провести дитинство у країні можливостей. Минуло трохи часу. Троє зробили собі документи і поїхали до діда, який ще жив за океаном. Сказали, що в Україну повертатись більше не хочуть. Та от вони думали, що зможуть там жити, як в раю. А працювати довелось не покладаючи рук. Тепер постійно телефонують батькам і жаліються на життя.
