— Павлуша, мені треба поїхати ненадовго, — сказала мама, взявши сина за руки. – Але я скоро привезу тобі гарний подарунок. Домовились?
— Мені нічого не треба, головне ти скоріше повертайся, — сказав хлопчик і вибіг з кімнати.
Через те, що мама мала власний бізнес, вона часто бувала у відрядженнях, але для Павла це завжди було нестерпно боляче. Він хотів, щоб мама була поряд, дала пораду, обійняла та нагодувала смачним вишневим пирогом, а не чекати її та рахувати дні до зустрічі. І цього разу потрібно буде почекати майже місяць.
Але наступного дня, повернувшись зі школи, Павло побачив, що батько не в настрої:
— Щось сталось?
— Мама дещо затримається і ти так скоро її не чекай. Може вона взагалі не повернеться.
Тато не насмілився зізнатись сину, що мама не у відрядженні – у мами інша сім’я і вона не повернеться ніколи.
— Але ж вона обіцяла. Як так? Може ти щось плутаєш чи не правильно її зрозумів?
— Синку, не завжди можна отримати те, що тобі обіцяли. Навіть, якщо це обіцяє найрідніша людина. Життя – непередбачувана річ. Йди переодягайся і приходь вечеряти – я приготував твої улюблені варенички.
Через декілька років, коли Павло був у восьмому класі, одного вечора його батько зайшов до кімнати та розгублено розпочав розмову:
— Я хочу тебе з деким познайомити, — сказав він.
— А з ким?
— В мене є хороша знайома – Інна, вона тобі точно сподобається. Завтра вона до нас прийде в гості, тому нікуди ввечері не йди.
Павло погодився, але дивні думки ніяк не покидали його.
Інна одразу ж не сподобалась Павлу. Вона ніби й культурна, спокійна, гарно розмовляла з ним та була привітна, але вона повністю забрала увагу батька на себе. Павло образився і до кінця вечора не сказав ні слова.
Відносини Інни та Павла ніяк не складались, хоч як та не намагалась знайти спільну мову з хлопчиком.
— Не злись, Ігоре, він ще підліток, йому важко. Підросте – зрозуміє, — говорила Інна батьку.
Ігор дуже переживав через всю цю ситуацію, і одного разу, коли йому стало погано – він подумав, що просто перенервував. Коли ці епізоди повторились знову – він зрозумів, що щось не так і варто піти на огляд до лікарів. Той день, коли лікар повідомив невтішну новину, для Ігоря був як у тумані:
— Скільки мені залишилось?
— Я не знаю точно. Може рік, може два, може місяць…
— Я зрозумів, — мужньо сказав Ігор та вийшов у коридор.
Того ж вечора Інна, уважно дивлячись на чоловіка, запитала:
— Що ти сьогодні робив біля поліклініки? Тебе щось турбує?
— Ні, звичайний огляд у стоматолога. – Ігор не хотів нічого розповідати дружині та сину. Він не хотів засмучувати рідних. Тим паче, що Павло тільки почав звикати до Інни.
За півроку Ігоря не стало. Павло саме закінчував дев’ятий клас. Інна всіма силами намагалась підтримати Павла – той же відмовляться від будь-якої допомоги.
— Я не дитина – залиш мене у спокої, — злився хлопчик.
— От коли будеш повнолітній – залишу. А зараз я буду тобі допомагати – я обіцяла твоєму батькові, — твердо відповіла Інна.
— І що з твоїх обіцянок? Ти обіцяла берегти батька і вберегла? – заплакав Павло.
— Розумієш не все залежить від нас і є речі на які ми не можемо вплинути. Я намагалась зробити все для батька, але ти ж знаєш, що вилікувати його я б не змогла.
Як тільки Павлу виповнилось 18, він зібрав речі та пішов з дому. Він мав деякі накопичення, яких йому мало б вистачити на декілька місяців оренди житла. Саме тому він вирішив винаймати одну кімнату в комунальній квартирі та влаштувався на роботу.
З часом він познайомився з Антоніною, а за місяць вона переїхала до нього на квартиру. Спочатку Павло не дуже переймався тим, що Тоня не вчиться, не працює, цілими днями сидить вдома або гуляє з подругами. При цьому гроші на свої посиденьки в кафе вона бере зі спільного бюджету. З часом Павлу це набридло й він вирішив серйозно поговорити з дівчиною:
— Може я поговорю зі своїм керівником і ми знайдемо роботу для тебе? – якось запитав Павло.
— Ні, дякую. Я поки не готова. Нам хіба не вистачає твоєї зарплатні? Хто з нас чоловік? – почала сварку Тоня.
— Я не можу оплачувати все – в мене просто не вистачає грошей.
— Ну так позич у своєї мачухи – вона ж не бідна. – єхидно відповіла Тоня.
— Вона не відмовить, але я в неї не попрошу.
Пройшло ще два місяці й Павло дізнався, що Антоніна вагітна. Дівчина була зла і не хотіла залишати малюка. Павло ледве вмовив її не робити аб0рт. Та вже за декілька місяців після народження маленької Олесі – Антоніна залишила їх і просто втекла.
Павло залишився сам з маленькою донькою. Він не знав, як поєднати роботу, виховання дівчинки та побут – він був у відчаї.
— Мамо…- Інна не одразу зрозуміла хто це, коли телефон задзвонив о першій ночі, — Ти мені потрібна…
— Павло, це ти?
— Так. Запиши адресу...Ми тебе чекаємо, — Шевченка 8, другий поверх, — втомлено сказав хлопець.
— Я вже їду, Паша. Я їду.
За півгодини Інна вже стукала у двері старенької комунальної квартири.
— Павло, як ти тут живеш, чому не повертаєшся до мене? – запитувала Інна.
Із сусідньої кімнати було чути музику, голосні розмови та було зрозуміло, що там щось святкують.
— Я вже звик, але Олеся – ні, — зізнався Павло. – Вона постійно пла4е. Але ми не хочемо бути тягарем для тебе.
— Та який ви тягар, Павле, — ти мій син, хоч і не рідний. Я тебе ніколи не залишу. А тепер у мене ще й така красуня онучка.
Павло був спокійний, адже тепер в Олесі є не тільки він, але й любляча бабуся. Він сидів і милувався своєю маленькою донечкою та розумів – вона дуже схожа на його тата, свого дідуся. В неї такі ж голубі очі та золотисті кучері.
А Інна була дуже щаслива, адже завжди мріяла про доньку. І хоч доньки вона не мала – зате тепер у неї є маленька онучка.
За декілька років Павло одружився.
Напередодні весілля Інна підійшла до сина та обійняла його, стримуючи сльози.
— Ну що ти плачеш, мамо, я ж просто одружуюсь і ми не перестаємо бачитись з тобою.
— Пробач, Павлику, я просто подумала, що знову залишусь сама, а я так до вас звикла, — відповіла Інна.
— Ось дивись, — Павло показав декілька фото. – Це наш новий дім, залишилось зовсім трішки й він буде готовий. Мамо, я хочу, щоб ти жила з нами. І з дружиною я це вже обговорював.
— І що вона?
— Вона тільки за. Каже, що завжди мріяла про велику сім’ю.
Мама обійняла сина і вже не стримувала сліз. Павло поглянув на неї з вдячністю — за всі ці роки Інна стала для нього рідною людиною, яка його завжди підтримує та допомагає. Вона стала йому як мама.
