Олег не був дуже дружнім, і ніхто не хотів з ним гратись, хоч він ніколи нікого не бив, і не бешкетував. Цей хлопчина був просто трошки іншим, ніж інші діти.
Мені й самій не дуже хотілось із ним знайомитись, бо всі мої друзі з двору почали б сміятись з мене, і казати, що я така ж дивачка, як і Олег, якщо спілкуюсь із ним, але моя мама попросила віднестись до нього добре, та спробувати потоваришувати.
Спочатку я не хотіла цього робити, але все ж вирішила послухати маму, яка ніколи б не побажала мені нічого поганого.
Олег грався м’ячиком один. Спочатку мені було страшно до нього підходити, але все ж я наважилась.
– Привіт! – сказала я. – Мене звуть Ліда! Хочеш познайомитись?
– Привіт! – Хлопчик посміхнувся, що мене дуже здивувало, адже всі мої друзі говорили, що він не товариський. – Я Олег. Будеш грати у футбол?
Весь вечір ми грали з ним у м’яч, і Олег видався мені надзвичайно веселим хлопчаком, дуже вихованим, але начебто йому не вистачало емоцій…
Наступного дня я прокинулась зранку, і відразу побігла вдягатись, аби знову погуляти зі своїм новим другом, адже мені дуже сподобалось проводити час із ним вчора.
Я спустилась на два поверхи нижче, постукала у квартиру до Олега, і сказала, що чекатиму його знизу на вулиці.
Вийшовши з під’їзду, я зустріла своїх друзів, які почали сміятись із мене, що було не дивно, бо я знала, що так і станеться. “Захотіла погуляти з тим диваком? Може ти теж якась навіжена, якщо подобається дружити з такими, як він? Його підкинули твоїм сусідам! Хочеш гратись з підкинутим?” – так говорив головний задира нашого двору.
Тоді я задумалась, і зрозуміла, що й справді ніколи не бачила раніше Олега, хоч ми й жили в одному під’їзді. Коли мій новий друг вийшов із під’їзду, задира зі своїми друзями відійшов від мене сміючись, а я, нічого не розуміючи, запитала в Олега чому його називають “підкинутим”.
Хлопець лише опустив голову, і сказав, що хоче піти додому.
Того ж вечора я розпитала маму де ж взявся цей Олег, і чому його раніше ніколи не бачила. Мені тоді було дуже дивно, і мій дитячий мозок не міг зрозуміти всього, що відбувалось навколо мене…
Як виявилось, наші сусіди дядько Вітя та тітка Наталка довго хотіли малюка, але скільки шукали, ніяк не могли його знайти у капусті, тому пішли у те місце, куди забирають діток, батьки яких так і не прийшли за ними, і забрали звідти Олега — так пояснила мені мама.
Якщо коротко: сусіди взяли хлопчика з дитячого будинку, бо всі спроби завести дитинку не охрещувались успіхом.
Коли я дізналась, що Олег не рідний син для наших сусідів, і, мабуть, йому було дуже неприємно чути від мене таке запитання сьогодні вдень, я взяла жменю цукерок, і пішла до нього миритись.
Відтоді пройшло близько десяти років, зараз Олег мій чоловік, у нас є прекрасна донечка Єва. Він виявився прекрасним батьком, а ще надзвичайно чудовим сином та братом.
Як виявилось, що за кілька місяців після того, як Олега забрали з дитячого будинку, в тітки Наталки та дядька Віті сталась радісна новина — жінка виявилась вагітною, і за вісім місяців народилась прекрасна дівчинка Іринка. Олег став для неї справжньою стіною, та захисником.
Думаю, що це Бог допоміг цим двом чудовим людям здійснити їхню мрію про малюка. Отак: вони подарували любов та справжню сім’ю тому, у кого її ніколи не було, і Бог здійснив їхню мрію.
Цим я хочу сказати, що такі діти, як Олег — це справжній подарунок долі. Той спокійний та мовчазний хлопчик виріс хорошим другом, сином, братом, чоловіком та батьком, і я дуже рада, що тоді підійшла до нього, аби познайомитись.
