Не так давно Оля перебралась до нової квартиру, яку вона орендувала у знайомих. Жити там дівчина зібралась сама – ні сім’ї чи просто хлопця у неї не було. А по віку вже б пасувало – так завжди говорить її мати. Хоч їй всього ж 28, але вона вже майже на постійній основі отримувала від родичів за те, що «що вона собі думає». Але дівчина не надто переймалась – поки вона більше турбувалась про свою роботу. Та й що приховувати – не щастило їй з залицяльниками. То несерйозний, то матусин синочок, то егоїст. Та Оля не втрачала надії, що таки зустріне свого єдиного.
Коли вона переселилась до нової квартири – про сусідів нічого не знала. Просто чула розмови інших, що «стара злюка» їх вже втомила. Так мешканці будинку називали стареньку, що жила на другому поверсі – Раїсу Миколаївну. Оля й подумала, що та жіночка, мабуть, добряче мучить сусідів – скандали, сварки й постійні претензії. Та дівчина не надто в то вдавалась – більшість свого часу вона проводила на роботі та й з сусідами не надто спілкувалась. Ні часу, ні бажання на то не було.
Та якось, доволі пізно повертаючись з роботи, дівчина помітила Раїсу Миколаївну. Жінка сиділа на лавочці та плакала. Оля не дуже хотіла встрявати у розмову, адже чула про стареньку не найкраще – боялась, що й сама встряне у конфлікт. Та все ж серце не витримало – згадала свою бабусю, яка живе далеко у селі. Дівчина підійшла до сусідки й запитала:
– Щось трапилось? Можливо я можу вам допомогти?
– Ой, дитинко. Навіть не знаю. Я вийшла до магазину, забула вдома телефон та ключі, а двері зачинились і я не можу потрапити до квартири. Тепер мені доведеться ночувати тут. Зранку має приїхати внук і привезти новий холодильник – хоч не довго треба чекати.
Стало дівчині шкода жіночку, то вона й вирішила закликати її до себе. Не може ж бабуся ночувати просто неба. Так, не надто зручно, але що ж робити. Старенька хоч і не дуже хотіла, але погодилась.
Оля пригостила пані Раїсу чаєм та своєю фірмовою тушкованою картоплею. Бабуся посмакувала і дуже прихваляла.
– Але вже ти ладна господиня. Моєму б онуку таку дружину, – жартувала жінка.
І так за чаєм жінки розговорились. Оля розповіла про себе, а бабуся про себе. І як виявилось – старенька не така злюка, як її змальовують сусіди. Всі конфлікти якраз через не надто порядних людей – одні серед ночі слухають музику, інші викидають сміття через вікно. Бабуся завжди намагається пояснити, що так не можна і виглядає ніби вона все хоче сваритись. Після цієї розмови дівчина зрозуміла, що не можна вірити пліткам – краще переконатись на власному досвіді, а не робити висновки з чужих слів.
Зранку бабуся пішла на двір в очікуванні онука. Той приїхав близько восьмої ранку – Оля якраз збиралась на роботу. Тут і подзвонили у двері і на порозі вона побачила його – зеленоокого красеня. Це і був Вадим, онук Раїси Миколаївни. Він зайшов подякувати дівчині й заодно запросити на каву. Дівчина, чесно кажучи, йому теж припала до душі. Оля вирішила погодитись – вона нічого не втрачає.
Так і почався новий етап у житті дівчини – вона знайшла того, кого давно шукала.
З того дня Оля частенько спілкувалась з бабусею й була дуже вдячна долі, що доля звела їх і вона не пройшла повз Раїси Миколаївни.
