З моїм вже колишнім чоловіком Петром спільне життя виявилось не таким гарним як сподівалось. Ні, спершу все було чудово і ми щасливо прожили цілих 8 років, та коли народилась наша донечка Софійка Петра ніби поміняло. Він почав випивати, постійно прогулював роботу і в результаті його звільнили. Через це у нас почались сварки й коли стало зовсім важко – я взяла доньку і пішла від нього.
На офіційне розлучення не подавала і чомусь постійно відкладала це. Мені довелось якийсь час жити у своїх батьків, працювати на трьох роботах та самій думати про наше майбутнє з донькою. Старалась почати життя з нового аркушу і взяти відповідальність у свої руки. Через якийсь час мені вдалось накопичити трохи грошей та з’їхати від батьків на орендовану квартиру.
Я розривалась між роботами, донькою та хатніми справами. Розуміла, що не маю права опустити руки й задля нашого кращого майбутнього мала старатись як ніколи.
Великими стараннями та завдяки щасливому випадку, мені вдалось побудувати кар’єру на одній роботі та покинути інші. Так появилось більше часу на Софійку й на особисте життя. Тому невдовзі зустріла хорошого чоловіка Олександра та почала з ним стосунки, які в результаті стали серйозними.
Довгі роки у мене пішли на відновлення свого життя, ставання на ноги й підвищення фінансового рівня. Несподівано навіть для себе, я перевершила сама себе і накопичивши гроші змогла купити власну квартиру. Не знаю, чи це було якесь передчуття, чи материнська турбота, але це житло я нотаріально записала на Софійку. Думала, це буде чудовим вкладом для її майбутнього фінансового блага. А поки доньці не виповнилось 18 років, вирішила здавати квартиру в оренду.
Ми ж в той час жили вже у мого нового коханого. До речі, у Софії з ним дуже хороші стосунки й вона сприймає його практично як тата. Що доречно, адже зі своїм біологічним татом вона не спілкується, а Олександр зробив мені пропозицію одружитись, на яку я з радістю погодилась.
Тоді я й згадала, що досі не розлучилась з Петром і хотіла якнайшвидше покінчити з цим. Та після розмови з ним виявилось, що за просто так він добровільно згоду на це не дасть. Звідкись довідався про квартиру, яку я купила і захотів половину з неї. Не уявляєте, яка радість вирувала в мені, коли згадала, що до цього житла ні я, ні він відношення не маємо. Проте, не стала Петру цього говорити.
Вирішила, спочатку порадитись з Олександром та визначитись з майбутніми діями. Він же подав ідею в такому випадку розлучатись через суд і не вестись на провокації колишнього. Казав, що лише так я зможу позбутись від нього, ще й аліменти на Софію відсудити. З такою підтримкою мені не було зовсім нічого страшно і я налаштувалась на боротьбу до останнього.
Досі не зрозумію, як у Петра можуть бути настільки відсутні батьківські інстинкти і як я могла стільки років прожити з такою жахливою людиною. Та дивлячись на це збоку, ще більше ціную Олександра і своє теперішнє щасливе життя.
