Після сільської школи я поїхав вчитись в місто. В університеті відразу познайомився зі своїми одногрупниками. Серед них була Іванка — гарна, спокійна дівчина, яка також жила в гуртожитку.
Ми почали спілкуватись із моєю одногрупницею, часом гуляли, проводили вечори, але обоє не сприймали це як стосунки. Для нас із Іванкою це було просто трішки більше, ніж дружба. Всі 4 роки навчання ми спілкувалась із нею, та настав час прощатись, бо ми жили в зовсім різних куточках України. Вона з Чернігова, а я з Волині.
Приїхавши додому, я почав будувати плани на майбутнє, шукав роботу. Але все це перебила Іванка своїм дзвінком, адже вона сказала, що вагітна. Ця новина мене дуже налякала, адже у мене все життя попереду, та й до того ж Іванка не моя дівчина, ми просто розважались. Я наполягав на припиненні вагітності, поки не пізно, але вона й слухати не хотіла.
Час від часу я надсилав гроші, аби вона купила щось дитині, але батьком себе не відчував. До цього часу мені доводилось свого сина Михайла лише двічі: на 3 роки і на 5. Зараз Михайлику 9. Іванка знайшла собі чоловіка, народила дитину. Я також не відставав: зараз у мене є чудова дружина Вікторія та донька Ліза. Ми чудово живемо. Вікторія вагітна другою дитиною, ми збираємося переїхати в більшу квартиру, аби всім було зручно.
Та мене трохи здивував дзвінок від Іванки, який пролунав спонтанно. Вона сказала, що їхатиме на відпочинок зі своїм чоловіком, а Михайла хоче залишити нам із Вікторією. Я зовсім не був проти, адже все ж він мій син, і було б чудово провести разом час.
Михайло хороший та слухняний хлопчик. Він познайомився зі своєю сестрою Лізою, та проводив весь час із нею. Ми весь час гуляли, ходили на мультики, тобто проводили час весело. Син був дуже щасливий, це було видно по його обличчю та поведінці.
Коли Іванка повернулась, то Михайло не дуже зрадів. Його забрали додому, а мені було дуже сумно. А за кілька днів мені подзвонила його мама та сказала, що син постійно розповідає про те, як добре йому було з нами, тому вона вирішила, що Міші з нами житиметься краще.
“Може, нехай тепер в сина буде тато замість мами?”. Це питання мене поставило в тупик, адже дитина це не іграшка, яку можна отак возити туди-сюди, мінятись нею. Думаю, Михайло відчув у нашій сім’ї більше любові, ніж з Іванкою за весь час.
Звичайно, що моя дружина була зовсім цьому не проти, оскільки все ж це дитина, яка потребує любові та тепла. Якщо Іванка привезе нам сина, то ми в жодному разі від нього не відмовимось.
