Сьогодні на п0хороні бабці я звинувачувала себе. Постійно здавалось, що я недостатньо доглядала жінку, коли вона вже була стара і немічна. Картала себе такими думками і від цього ще більше впадала у якусь депpесію. Добре, що поруч опинився чоловік. Привів мене до тями.
І справді, що я ще могла зробити?
Бабця жила у далекому селі, автобуси туди регулярно не ходили, а машини у нас не було. Я мала двох дітей, ще лише у початковій школі вчились, тому покидати на довго дім не могла. Хоча й так дуже часто приїздила у село.
Та й окрім того, я пропонувала бабці, що заберу її до себе у місто та вона опиралась цьому як могла. Іноді й сварилась зі мною. Казала, що за жодних умов з рідної хати не піде.
Вона свій дім дуже любила, тут прийшла після одруження, дітей народила, онуків бавила. Далі, коли всі в місто розійшлись, то приїздили сюди доволі часто.
Тут вона і втратила багатьох рідних, пережила своє горе та сум.
Казала, що тут її земелька, яку обробляти вона вже не може, проте часто виходила, щоб просто оглянути. Тут останні дві курочки, які вже також дуже старі, та ще з бабцею живуть і чекають кожного дня коли вона вийде.
На жаль, кілька днів тому не вийшла.
