Маленький безхатько надворі

Діло було навесні. Я роблю неподалік дому, тому виходжу рано, дуже рано, близько п’ятої. Ось і сьогодні, як зазвичай, я, ще трохи заспана вийшла з квартири. Глибокий сон, як рукою зняло, коли я зустріла маленьку дівчинку, скручену калачиком біля під’їзду.

Надворі був травень, але вночі то все одно було холодно, було помітно, що дитя замерзло. Я взяла його ручки, вони були крижані. Цієї миті дівчинка прокинулась і налякано підірвалась.

– Сонечко, що ти тут робиш так рано?

– Я, тут сплю…

Дівчинці на вигляд було десь сім років. Вона була худорлява і трохи замурзана. Це змусило мене запитати ще.

– Вдома треба засинати, люба! У тебе є мама й тато? Чому ти на вулиці спиш?
– Я пішла… там у них повна хата гостей… вони кричать…
– Де ти мешкаєш? Звідси далеко?
– Я вже не пам’ятаю… я бігла, бігла, бігла…було холодно… проте свій район я пригадую… тільки от додому зовсім не хочу…

Дівчинка почала розповідати, що матір постійно випиває і їй байдуже на неї. Раніше вона мешкала у бабці, але вона померла і треба було йти назад до мами. Не звикла до такого життя, дитятко вирішило втекти з дому.

Моя душа розривалась, я гадала, що таке не може відбуватись, не тут… про таке лиш по телевізору розповідають. Але тут ось так, дитяча біда прямо на моїх очах. Що робити? Може дзвонити в поліцію, не лишу ж дитину саму.

– Завезіть свого безхатька в чергову частину, запишемо.

Треба було набрати на роботу, вигадати щось і їхати у відділення поліції.
– Є нюанс, місця в притулку відсутні. Чи можете подивитись за дитиною кілька днів?
– Надворі ж не лишу…

Забрала я Лею (ім’я моєї знахідки) до себе. По дорозі зайшли в супермаркет, вибрали новий одяг і їжі взяли щось смачне. Дівчинка постійно розповідала щось, то про бабцю, то про хобі. Я все більше і більше починала шкодувати її: яке в неї буде життя в притулку? У матері точно заберуть права на дитину…

Василь, мій наречений, дуже здивувався, коли я прийшла в дім. У нього саме був вихідний за графіком три через три. Прослухавши мою історію, він захотів побесідувати із Леєю. Промайнуло три дні. З органів поліції чи соціальних служб не дзвонили, але ми вже й не чекали.

– Христя, а може візьмемо ми опіку?

Я була шокована словами чоловіка. Він ніколи навіть не говорив про ще одну дитину. Минулого літа наша доня вступила до вишу і полетіла в штати. Ми двох відчували якусь самоту в домі. Ось це, напевно, і спонукало нас до цього.

– Справді, спробуємо! Якщо, у нас вийде…

– Чому не вийде? Квартира у нас є, зарплатня стабільна… Дівчинка зможе жити, як людина, жаль мені її, щира, розумна!

Ось і вирішили. Набрали в органи опіки самі. Вони й були раді. Декілька днів оформлення документів і от: нетямуща матір уже немає прав на дитя, а ми – офіційні мама й тато Леї. Дівчинка теж була рада, про маму вже не говорила. Вона ж її й не знала, майже, виросла з бабцею, про яку постійно розповідала.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Маленький безхатько надворі