Одного ранку їхавши на роботу в автобусі. Я побачив трьох діток. Мабуть, вони прямували на навчання. Я помітив, як бабуся з дідусем одразу дали місце малюкам, щоб ті спокійно розмістились, а їхні батьки стояли поряд. Така дивна картина розгорнулась на моїх очах. Чому діти мали сідати, а старші люди стояти біля них поряд.
Для мене це було дико. Адже бабуся з дідусем, які дали їм місце, виглядали дуже втомлено. Вони не молоді і їм стояти значно важче, міркував про це я. В той час їх батьки мовчки дозволили сісти малюкам. І не заперечували на цей добрий жест зі сторони літніх людей. Виглядало це все максимально абсурдно.
Н ас виховували зовсім інакше. Це ми мали давати місце старшим, а не навпаки. Єдине, могли б віддати їм свої рюкзаки. Думаю, цього було б достатньо. До того ж, там було 2 хлопці старших й 1 дівчинка. Невже малюки не могли постояти в стороні, або просто подякувати за те, що їм запропонували.
Я пам’ятаю, як тато мені говорив: «Олеже, ти майбутній чоловік, тому завжди маєш поступитись місцем: літнім людям, жінкам, тобто усім старшим». Мені тоді було десь 8 років, а тато заклав уже змалечку мені такі цінності. А зараз що? Для чого тоді мені було його слухати?
Дітвора взагалі навіть спасибі не сказала. Ви лише уявіть собі. Вони прийняли це, ніби їм повинні були дати місце. Скажіть, хіба це не нахабство? Навіть їх батьки промовчали у той момент. Про що тут ще говорити. Зауваження робити я не став. Є батьки, вони мають діяти.
Малюки сиділи до останнього. Заходили зовсім старші люди, та де там, хіба матір чи батько підняли їх. Дзуськи. Вони собі спокійно прокатались та вийшли на своїй зупинці, коли отримали команду на вихід. Я подивився на це все й вкотре переконався, що якщо ми так виховуватиме дітей, то на старості нам ніхто води точно не принесе й не подякує за життя.
