Світлана Валентинівна — це чудова жінка, яка після смерті чоловіка вирішила, що їй пора поїхати працювати закордон. Мені було двадцять років, коли ми з Оленою, моєю подругою, їздили її проводжати на роботу вперше. Зараз у мене сім’я, троє дітей, хороший чоловік, як і в моєї подруги Олени. Пані Світлана вже близько 17 років закордоном. Вона працює в Ізраїлі на одну сім’ю. Там вона доглядає за літньою жінкою, хоч і самій вже майже шістдесят.
Поїхала вона туди, аби допомогти своїм дітям, адже чоловік її помер, коли їй було 48, і вона не мала змоги допомогти дітям сповна.
Олена купила велику квартиру, з допомогою матері, її брат Олег відкрив власний бізнес за гроші, які привозила пані Світлана. Та, з розповідей моєї подруги Олени, я зрозуміла, що і вона, і її брат чекають маму з Ізраїля, аби тільки вона привезла їм грошей.
“Цього разу щось вона пошкодувала грошей, – розповідала мені Олена, коли ми з нею бачились востаннє, – коли вона приїжджала пів року тому, то грошей привезла більше. А я автомобіль купити планувала…”
Слова моєї подруги мене дивували, адже Світлана Валентинівна — чудова жінка, яка завжди привітна до всіх, кого вона знає, з нею цікаво поспілкуватись, приємно послухати її розповіді, але зі слів Олени, я можу зробити висновок, що чекають вони її вдома тільки для того, аби отримати імпортних подарунків та зароблених мамою грошей.
Онуки не чекають бабусю, аби розповісти їй про те, як у них справи у школі, чи на гуртках, а тільки для того, аби наїстись шоколадок та цукерок, які привезе бабуся, досхочу.
Мені шкода Світлану, адже це, мабуть, так прикро, коли рідні люди бачать в тобі тільки гаманець із грошима. Можу побитись об заклад, що моя подруга навіть і не запитувала в мами як їй там працюється, адже їй це не цікаво. Вона хоче, аби мама швидше поїхала у свою стареньку однокімнатну квартиру, яка залишилась їй від чоловіка, аби порахувати скільки ж грошей цього разу привезла їм мама.
Та вчора мені подзвонила Олена і сказала, що ми повинні негайно зустрітись. Коли ми побачились, подруга не тямила себе від злості. На ній не було лиця, адже те, що вона розповіла мені, розлютило її так сильно, що вона не могла тримати це в собі.
Виявляється, пані Світлана замучилась бути гаманцем для своїх дітей, тому подзвонила до них і сказала, що виходить заміж, і не збирається більше їхати додому. “Вона забралась заміж, уявляєш?! Каже, що ми від неї хочемо тільки грошей!”. Олена кричала, злилась, але я була рада. Нарешті Світлана Валентинівна буде щаслива, житиме в любові та радості, а її новий чоловік, сподіваюсь, не вбачатиме в ній лише гаманець.
