Суд…Засідання…Розлучeння… Так склалось життя, що я вільна жінка з дворічною дитиною на руках. З чоловіком ми познайомилися ще у шкільні роки. Навчались у паралельних класах. Пізніше багато дітей розійшлись по коледжах та училищах. І ми опинились в одному класі. Почали зустрічатись. А після закінчення школи одразу й одружилися. Молоді, емоційні. Подружнє життя кардинально відрізнялося від періоду зустрічань. Жили ми з батьками. Трохи моїми, а трохи чоловіковими. Та все ж не зжилися. Вічні докори, нарікання, скандали – це все зруйнувало нашу сім’ю.
Мої рідні не підтримували мене у розлученні. Казали, що можна і потерпіти. Але я остаточно вирішила, що так більше жити не хочу. Та і він нічого не зробив, аби змінити все на краще.
Через рік після розлучення я познайомилася з молодим чоловіком. Залицяння, квіти, подарунки. І ще за пів року часу ми з донечкою переїхали до нього у квартиру. Мої рідні були категорично налаштовані проти мого обранця, навіть знайомитися з ним не хотіли.
Заборонили мені його приводити додому.
Вечірній телефонний дзвінок від мами. Звичайнісінька розмова на перший погляд.
Аж тут мама запрошує нас з моїм коханим приїхати на вихідні додому. Бо є серйозна розмова. Вона хотіла, щоб ми всі приписалися до її квартири. Бо поруч забудівники почали зводити будинок, чим більше прописаних, тим більша буде площа нової квартири. Невже квартира важливіша за щастя дочки?
