Я все життя звик працювати. Так сталось, що не було іншого вибору, тому й доводилось гарувати.
Сім’я у мене була не з багатих. Мама сирота з дитинства. Ніколи не тішилась звичайними дитячими забавками. Не мала іграшок, солодощів, одягу. Навіть хорошої та якісної освіти здобути не змогла.
Тато жив трохи краще, та теж не найбагатше. Батьків втратив також доволі рано. Проте закінчив училище і влаштувався на доволі хорошу роботу. Пізніше отримав невеличку ділянку. З мамою він познайомився у 18 років.
Пізніше вони майже 10 років повільно, без поспіху будували дім. І досі там живуть та хазяйнують.
Я єдина дитина в сім’ї. Тато завжди казав, що хотів сина, я був улюбленцем і надією батьків. Та потім час змінився, все ж у селі роботи для молоді мало.
Я завжди добре навчався, у школі з задоволенням здобував нові знання. Іноді це давалось важко, та все вдалось. А пізніше я сказав батькам, що хочу вступити в університет, а відповідно і переїхати до міста. Проте, вже тоді відчув якісь зміни. Батьки не відмовляли мене, проте після цього наче похололи, тримали увесь час на мене певну образу. Та я гадав, що минеться. Тому з нетерпінням поїхав у місто.
Минав час. Навчання було серйозним, давалось доволі важко. Та я впорався.
Минули студентські роки. Скажу, що вони були надзвичайно щасливими та яскравими. Після навчання батьки думали, що я розчаруюсь, повернусь назад. Але вийшло інакше. Я добре влаштувався у місті. Зміг знайти дуже високооплачувану роботу. З роками у село приїздив дуже рідко. Окрім звичайних витрат ще додавалась оренда.
Батьки мені допомагали кілька років грошима, хоча й дуже незначними. Більшість я підзаробляв, і стипендію отримував. Тому тепер міг жити на широку ногу.
Від батьків вже гроші не беру. Та ще й їм допомагаю інколи. І квартиру придбав у кредит свою. Та нова біда.
Приїжджаю я у село дуже рідко, багато роботи у місті чекає. Тому просто не маю можливості. Зате після кожної поїздки реальність і очікування кардинально відрізняються. А у душі залишається гіркий чи навіть терпкий слід.
Мама постійно дивиться на речі, їжу, яку я привожу з собою чи для них. Каже, що я зовсім не вмію економити. Люди деякі з голоду гинуть, а я шмотки скуповую, як мажор. Мабуть, через гірку долю вони такі скупі.
Особливо, мама. Щоразу читає мені незрозумілі моралі. Хіба я щось комусь винен? Чесно ж заробляю. От як донести це матері?
