У мене двійнята. Артем і Соломія, яким нещодавно виповнилось 2 роки. Це дуже позитивні, тихі, спокійні діти, з якими справді дуже легко. Хоч можливо і важко в таке повірити, та це правда. Я навіть ніколи не втомлювалась, бо вони завжди усе розуміють з пів слова. Чоловік у мене вже давно на заробітках закордоном. Приїхати не може, поки не заробить усе, бо потім повернутись не вдасться.
А ми хотіли своє житло купити, бо орендоване важко утримувати. Щоб допомогти чоловікові швидше впоратись і повернутись, я захотіла вийти на роботу. Усе-таки і дітям щось купити треба, і їсти, щоб передачу не чекати. Проте, я не наважувалась. Моя мама сама почала наполягати . Вона працювала увечері кілька годин, бо вже була на пенсії. Тож пів дня могла легко приглядати за дітьми.
Хоч і не з великим бажанням та я погодилась. А далі таки пожалкувала. Одного дня приходжу з роботи. Роздяглась, руки помила. Мама ні слова не каже. Сидить і в одну точку дивиться. Я спитала чи усе гаразд, то вона й вибухнула зразу. Каже, що більше не терпітиме цього. У неї тиск через цих дітей скаче постійно, нерви розхитались. Вона в няньки більше бавитись не буде.
Сказала мені звільнятись негайно, бо вона залишить дітей і просто піде наступного разу. Я намагалась допитатись що стало приводом до такої істерики. Та мама відповідати чітко не хотіла. Усе жалілась на своє життя, то я й перестала допитуватись. Зрозуміла, що допомоги не дочекаюсь.
Та мені запропонували дуже хорошу вакансію з неймовірно високою зарплатою. І ще й знайома шукала роботу няньки за невелику плату, от я й влаштувалась. А мама навіть внуків бачити не хоче. Для себе пожити вирішила. То я й не заперечую.
