– Знайти спільну мову зі свекрухою мені вкрай важко. Будь-яке зауваження чи якщо я на щось не погоджуюсь викликають в неї сльози, вона замикається в кімнаті та не хоче спілкуватись, — ділиться Марина.
Марина, невістка Ольги Іванівни, живе з Ігорем та його мамою у невеличкому будинку. Чоловік Ольги Іванівни пішов від неї декілька років тому, мабуть, таки не витримав її характеру. То ж син вмовив її переїхати до них жити, щоб вона не нудьгувала сама вдома – тим паче жила вона в містечку, яке було досить далеко від обласного центру і сину не вистачало часу, щоб часто відвідувати маму.
До того ж, молодята планували, що мама допомагатиме з дитиною, коли та в них народиться – Ольга Іванівна працювала вихователем у дитсадку, але коли зібралась до дітей, то вирішила таки піти на заслужений відпочинок.
Ольга Іванівна погодилась – їй справді було тяжко самій, адже ні поговорити не було з ким, ні вийти кудись прогулятись. Свою квартиру вона продала і переїхала до сина.
Діти теж продали свою квартиру і за спільні гроші придбали будиночок, де їм всім вистачило місця. У Ольги Іванівни була й своя кімната – велика, просто та світла.
Син з невісткою цілими днями пропадали на роботі. Мама ж готувала сніданок, прибирала вдома, гуляла з собакою та просто відпочивала. Жінка не втомлювалась – дбати про рідних їй було приємно.
Але ввечері, коли всі збирались за столом, всі швидко вечеряли та розходились хто куди – син до комп’ютера, невістка дивитись фільми, а Ольга Іванівна далі нудьгувати у своїй кімнаті. Єдина її радість – розмови зі мною, подругою дитинства, телефоном.
Звісно, мамі не вистачало спілкування і вона завжди жалілась мені на це – діти не приділяють уваги, вона нікому не потрібна і взагалі вона шкодує, що переїхала до міста.
Про життя з сином мені вона й розповіла. А вже за декілька днів я зустріла її сина в місті та почула його версію, чому мама зла й ображена. Адже зараз вони не спілкуються майже тиждень.
– Ми сказали мамі, що їдемо на вихідні за місто, а вона цього разу залишиться вдома, — розповідає Ігор. – ми вирішили влаштувати собі романтичний вікенд та провести час тільки удвох. А вона образилась, розплакалась і навіть перестала з нами розмовляти.
– А хіба мамі не можна було зняти окремий номер у готелі? Ви б навіть не перетинались. Максимум випили б разом кави й поснідали, — почала було я.
– Точно ні. Вона б не дала нам спокою і завжди приходила б до нас у номер. Ми вже це проходили, коли брали її з собою. Вона ні на крок не відходила від нас, навіть ввечері хотіла дивитись фільми разом з нами, а зранку вже стукала до нашого номеру, бо їй було нудно самій снідати. Я їй намагався якось натякнути, а вона й не реагувала. І цього разу я сказав це прямо.
– Так чому ти просто не поясниш як є?
– Так вона навіть не слухає нас. Плаче і жаліється, що вона нікому не потрібна. І навіщо ми її привезли до себе, краще б вона залишилась дома. – від образи сказав Ігор.
А й справді? Не добре, коли два покоління з різними поглядами на життя, живуть під одним дахом.
