Кажуть, що батьків не обирають і вони на землі як янголи для власних діток. Так, мабуть, і є, якщо мама з татом піклуються та виховують своїх дітей. Але у моєму випадку все було зовсім не так.
Моя мати, мабуть, не з тих жінок, що покликані народжувати та займатись вихованням свого чада, адже згодом їй це набридло і вона нас покинула. Пішла шукати краще життя, а я залишився сам з батьком.
Мені тоді було десь років 4 і я дуже смутно пам’ятаю її, тому в принципі в житті не сумував за нею. Так, мені було образливо, що в садочку і в школі до інших дітей приходять двоє батьків, а до мене лише тато. З ним у нас, до речі, були дуже хороші стосунки, він як міг, старався для мене, можна сказати, навіть замінив матір. Часто я залишався у бабусі з дідусем коли батько був на роботі. Вони мене також дуже любили й з радістю проводили зі мною час. Ці теплі моменти в моїй пам’яті залишаться назавжди.
Я ріс, весь цей час мати навіть не виходила на зв’язок. Про її життя я знав лише з чуток від родини. Вони говорили, що вона переїхала у столицю і там працює, це все що я чув. Ніколи не розумів, як рідна мама може покинути свою ще зовсім маленьку дитину і навіть не цікавитись її життям.
Після закінчення школи вирішив поступати в один з найпрестижніших університетів, мої успіхи у навчанні дали мені можливість попасти на бюджетне місце. Але я був змушений переїхати від батька і жити в гуртожитку, оскільки виш знаходився в іншому місті – Києві.
На своє 18-річчя я чомусь захотів зустрітись з матір’ю і поговорити з нею. Розповісти їй як жив та живу, спитати в неї чому вона так вчинила з власним сином. Поділився цим з батьком, він лише розвів руками, мовляв, ти вже дорослий, тому роби як знаєш, але порадив нічого не очікувати від цієї зустрічі.
Знайти нову адресу матері було не важко, тому незабаром уже стояв під дверима квартири, в якій вона проживала. Постукав, але мені відкрила двері якась маленька дівчинка. Був здивований і подумав, що помилився дверима, але ні, через хвилину до дверей підійшла жінка, яку я пам’ятаю лише з фотографій – це була моя мама.
Уявіть! Вона навіть не впізнала мене, я був розгублений і зовсім не знав, що говорити. Тому на її “Добрий день, а ви до кого?” відповів лише “Ну привіт, мамо”. На ці слова я побачив зблідле, здивоване лице, яке також не могло промовити більше ні звуку. Так ми мовчки стояли ще 2 хвилини. Тоді я спитав, чи можна зайти та поговорити, вона лиш не впевнено махнула головою.
Ми сіли на кухні і я почав розмову.
– Мамо, ти знаєш який сьогодні день? – спитав я.
У відповідь побачив лише задумливий погляд і повне не розуміння питання.
– Сьогодні рівно 18 років, як ти мене народила, не пам’ятаєш? – продовжив я і побачив як сльози виступають з її очей.
Так ми розмовляли ще 3 години. Я все розказував про себе, про наше з батьком життя. Спитався у неї все що мене боліло, але потрібних відповідей не почув. Та й у неї пояснення не було. Мама також говорила, розповідала як живе, що знову вийшла заміж і народила доньку.
Хоч цієї розмови я чекав дуже довго, але відчуття щастя від цього у мене не було. Радше навпаки, появилось ще більше розчарування від матері.
Тепер же, вона хоче зі мною спілкуватись, навіть телефонує, але я вже не певен, чи потрібна вона мені. Адже якби я тоді сам не прийшов, ініціативи від мами ніякої б не було. За те, переконався, наскільки сильно я люблю свого батька, який завжди був і за тата і за маму, єдина моя сім’я та опора.
