У моїх батьків двоє дітей: я і мій брат. Наші стосунки не були ніколи супер чудовими, оскільки часто в нас трапляються конфлікти на різні теми, і найчастіше я заступаюсь за молодшого брата, який не винен в тому, за що його сварять. Загалом, життя в нас дуже яскраве на негативні емоції.
Останнім часом батьки почали випивати, і це вилилось у ще більші проблеми. В перший час ми намагались говорити з ними про це, просити припинити; згодом все переросло у сварки та істерики. Останнім часом я й зовсім припинила їм говорити хоч щось з цього приводу — вони дорослі люди, і мають право вибирати самі, що їм робити. До того ж скільки було сказано раніше слів щодо алкоголю, але вони всі були непочуті, то я й вирішила, що не варто говорити про це й надалі, бо реакції — як об стіну горохом.
Мій хлопець підтримує мене багато в чому, і я розумію, що я не одна, але мій молодший брат Роман став дуже відчуженим. Він майже не розмовляє із ними, постійно грає в комп’ютерні ігри, та, припускаю, що просто чекає того часу, коли зможе переїхати від них. До того ж у нього зараз перехідний вік, і все сприймається набагато гостріше.
Рома хороший хлопець, і мені дуже шкода, що він все це бачить, але з іншого боку, це дозволяє йому зрозуміти, що не все у світі так яскраво та весело.
Мене ця ситуація дуже дратує та розчаровує, оскільки вони мої батьки, і я б дуже хотіла, щоб з ними все було добре, але насправді це не в моїх силах. Разом із тим, до мене приходить розуміння, що якщо вони не припинять губити себе алкоголем, то найближчим часом не матимуть змоги доглядати за собою. Цього я боюсь найбільше, адже першим претендентом на роль доглядальниці буду я.
Однією частиною я розумію, що не зобов’язана це робити, оскільки батьки не слухали наших прохань з братом, і робили тільки так, як хочуть вони, що було надзвичайно егоїстично з їхнього боку, але інша частина мене говорить: “Вони твої батьки, виростили тебе, і ти мусиш про них подбати. Хто це робитиме, як не ти?”.
Так, мій молодший брат, мабуть, має сильніший характер, та в майбутньому зможе розмежувати здоровий глузд від почуттів, але в собі я сумніваюсь.
Я не маю жодного бажання возитись із людьми, які довели себе до такого стану самі. До того ж наші стосунки із ними фактично ніколи не були ідеальними, починаючи з мого перехідного віку. Я була зручною дитиною, поки робила все так, як хочуть вони, а коли виросла, і в мене з’явилась власна думка, і власні переконання — стала не такою. Складалось враження, що їхнє ставлення до мене змінилось.
Тож тепер я навіть не можу збагнути, що мені із усім цим робити…
В мене немає прагнення витрачати весь свій час та сили на те, щоб доглядати за людьми, які так егоїстично повелись зі своїми дітьми, ігноруючи їхні прохання та вмовляння. Я знаю наскільки це важко і фізично, і емоційно. До того ж як бути зі своєю сім’єю? Як же чоловік? Діти? Їм також потрібна увага, любов та турбота.
Але це ж мої батьки. Колись я потребувала їх, коли була малою, а одного дня і вони потребуватимуть мене.
В мені борються два почуття, і я не знаю, що мені із цим робити. Як би ви вчинили на моєму місці? Що б робили?
