Щоразу мені доводиться чути від своїх родичів різні запитання про те, чому це я ще не заміжня, адже “у твоєму віці вже прийшов час діток мати, а ти навіть ні з ким не зустрічаєшся”. Не розумію, чому взагалі людей це хвилює…
Завдяки тому, що я, не покладаючи рук, працюю, у мене є змога постійно подорожувати, відпочивати у теплих країнах, відвідувати різні вистави та розвиватись. Я спілкуюсь із багатьма людьми з різних країн, та іноді їжджу до них у гості, в той час, як діти людей, які постійно цікавляться моїм особистим життям, сидять вдома з трьома малятами на руках у нещасливих шлюбах. Звичайно! Вони ж шукали чоловіка, аби він просто був, розраховуючи тільки на те, що люди не стануть до них чіплятись із питаннями заміжжя.
Безліч разів я пояснювала своїм родичам, що їх абсолютно не повинне хвилювати моє особисте життя, що їм варто зайнятись своїм, але однаково усі розмови за столом на свята закінчувались тим, що всі обговорювали мою “самотність”.
“Нехай говорять, коли-небудь це однаково закінчиться, не говоритимуть ж вони вічно про моє особисте життя” — думала я, та після того, як я купила будинок за містом, розмови стали частішими, що більше, мамині сестри почали дзвонити та сватати до мене якихось сусідських парубків чи дітей своїх знайомих.
“Маєш будинок власний, стільки грошей, а чоловіка — ні. Така ти нещасна!” – шкодують мене всі, кому не лінь. Справді, нещасна! Маю змогу купувати собі все, що мені заманеться, а не відкладати на колиски чи памперси, їм те, що мені подобається, а не давлюсь сухою гречкою з огірком, відпочиваю тричі на рік біля моря, а не їжджу двічі за літо на ставок! Це все не погано, так люди живуть і для когось це норма, але я можу себе забезпечити і роблю це, бо мені хочеться жити краще. Всі, хто в мене запитує про заміжжя, не розуміють, що виходити заміж я планую тільки за коханого, а не тому, що “немає часу”. Перед відміткою в пастпорті має бути довіра, впевненість, незалежність, кохання, а не бажання “вискочити” заміж.
Мене ці допити дуже дратували, але я поборола в собі це, і просто перестала звертати увагу, доки на сімейному святі моїх батьків мені не довелось почути розмову моєї тітки Нелі та її чоловіка. Вони не бачили мене, бо я стояла неподалік позаду, та я могла чути їхні розмови про мене.
-Ти бачив, яку сукню вона купила собі? Плаття, мабуть, коштує, як весь мій гардероб, – говорила Неля, – а як вона ходить, бачив? Підняла носа догори і навіть не дивиться ні на кого.
– Бачив. Давно їй заміж треба вже, а то не молода вже, а досі в дівках ходить. Чому батьки її не наполягають на тому, аби вона парубка собі шукала? А то ходить, пишається… Он, син подруги твоєї Ніни – Назар чим поганий? Гарний хлопець, сильний. Познайом їх, то пощастить йому оженитись на дівчині із будинком своїм?
Я вже не витримала і підійшла до них ззаду. “Ні, – кажу, – не потягне мене ваш Назар. Не збираюсь я бути для хлопця жінкою, яка буде його забезпечувати”. Я не мала великого бажання, але хотіла закрити цю тему раз і назавжди, тому й сказала все їм прямо, що не збираюсь жити на мізерну заробітну плату, як донька Нелі, і шукати в кінці місяця копійки на хліб, бо вийшла заміж вона тому, що мати змусила. І зараз вона працює, а чоловік її програє всі гроші в казино. І не збираюсь жити, як сама Неля — ніколи не побувати на морі, бо під вінець йшла вже вагітною, і часу для себе не було — мусила дитину на ноги ставити…
Я розумію, що такі реалії життя, і в кожного власний вибір, тому я лише прошу не нав’язувати мені свою думку щодо цього питання, і не доводити, що жити так, як вони — це чудово.
