Василь, молодший брат моєї Марії, ще той хлопець – постійно якісь проблеми, борги та непорозуміння. А при цьому він ще й багатодітний батько. Та й дружина у нього не краща – тільки народжує, а де гроші на дітей брати та не замислюється. Звикла, що свекруха все вирішує.
Так склались обставини, що моїм свекрам довелось продати свою дачу, щоб оплати борги у які влип їх синочок. і, хоч Василь постійно приносив батькам тільки проблеми, але цього разу він перевершив себе – позичив гроші у банку і їх всіх програв на автоматах. Чоловік взагалі не замислюється про когось – у нього троє дітей, яких треба одягати та годувати, в нього вагітна дружина, в нього старенькі батьки. Але в цьому винен не тільки він, але й мої свекри. Вони постійно потакали всім його забаганкам, при тому моя дружина, хоч і була чемною дитиною, постійно отримувала на горіхи. Батьки маючи двох дітей виховували їх по- різному – всі пряники діставались Васильку, а Марійці тільки батоги. І моя дружина з цим змирилась.
Коли ми зустрілись, то їх спілкування з батьками було суто формальне привітати на свята і декілька раз на місяць зідзвонитись для галочки. Галина Миколаївна і Петро Степанович були повністю захоплені турботою про сина.
Та синочок не надто то цінував – постійно гуляв та випивав з друзями, встрявав у бійки, розбивав автомобілі та ламав чуже майно. Батьки ж заспокоювали себе, що це Василька підбурили друзі, а сам він хороша дитина і на таке не здатен. Нікого не слухали та нічого не бачили – точніше самі так хотіли. А син цим користувався на повну. Навіть, коли йому довелось одружитись з Танькою, через незаплановану вагітність, він не зупинився. Тільки батькам до всіх проблем дісталась турбота про невістку та онука. А далі Тетяна почала народжувати майже щороку. Грошей та сил не вистачало, а батьки всі зібрані та зароблені кошти вкладали в онуків. Так і жили – від зарплати до зарплати.
Про доньку Марію не часто згадували, як і про наших дітей. Хіба їм потрібно було попросити допомоги та то це було скоріш у наказовому тоні. Дочка намагалась допомогти як могла – інколи грошима, невеликими сумами, інколи продуктами. Я не втручався у справи, бо допомога не була частою та й на наших фінансах не надто відбивалась. Ми, на щастя, обоє добре заробляли та жили у достатку.
Та якось Марію спантеличив дзвінок батьків – вони хотіли позичити у нас близько 10 тисяч доларів. Ну як позичити – ніхто ж нам цих грошей не віддасть. Річ у тому, що Василь знову вліз у серйозні борги й батьки не знають що їм робити. Я був категорично проти. Це не є маленькою сумою і дарувати її таким як Василь я не мав наміру. І тут батьки запропонували придбати їх дачу. Я, подумавши, погодився, але з умовою, що вони одразу ж переписують її на мене і не будуть претендувати на неї у майбутньому. В гості я їх запрошувати буду, тільки, щоб ноги їх улюбленого синочка там не було. У свекрів не залишалось вибору як погодитись на мої умови. З тяжким серцем вони підписали всі документи та забрали свої речі з дачі. Я ж там все замінив, зробив ремонт та обробив землю. Все зробив зі смаком.
Я розумію, що звучить дивно і некрасиво, але я не зобов’язаний вирішувати чужі фінансові проблеми. Ще декілька тисяч гривень я б, можливо, подарував, але точно не десять тисяч доларів. Виховали такого синочка, то хай тепер самі та розгрібають ті проблеми.
