Я не хочу виходити на вулицю, аби не зустріти своїх знайомих, які точно запитають про мого сина Степана. Направду, мені і сказати немає що, бо він працює продавцем продовольчих товарів, в той час поки його дружина сидить вдома з дітьми і економить буквально на всьому.
Степан в дитинстві був дуже популярним хлопчаком у школі, завжди відвідував різні олімпіади та конкурси, де найчастіше здобував перемоги. Кімната його була забита різними грамотами та подяками за активну участь у житті класу. Старшим, пішов навчатись в університет на архітектора, бо ще в школі любив малювати та захоплювався математикою. У ВУЗ вступив самостійно, що вже і так багато значить. Вчився там дуже добре, ніколи не стояв осторонь якихось заходів, грав у футбол за університетську команду в той час, коли всі його одногрупники не встигали і вивчити заданий додому матеріал. Університет закінчив добре, а викладачі його дуже поважали і пророкували йому хорошу кар’єру в майбутньому.
Згодом Степан зустрів Оксану, і не встигла я з нею познайомитись, як вони вже зібрались одружуватись. Оксана народила двох синочків, і працює вчителькою у школі. Степан працює продавцем у магазині продовольчих товарів, поблизу дому, де вони живуть, близько року. Отримує він копійки, а змінювати у своєму житті він нічого не хоче. До того не працював майже 9 місяців. І скільки б я з ним не говорила, йому ніколи не буває соромно, що його діти ходять в старих речах, ніколи не бачили моря, та що там моря — вони і озера раз в три роки бачать, а дружина шкодує собі грошей на перукарню чи на нову сукню. На що мій син відповідає, що і сам так жив, і це його абсолютно влаштовувало.
Діти моїх знайомих відвідують різні гуртки, ходять в новеньких речах, на морях бувають щороку, пів світу побачили. Самі їдуть закордон, іноді батьків своїх беруть, а мій син зі своїми дітьми далі, ніж наша дача не їздив ніколи.
Навіть його хороший друг дитинства, який вчився на двійки та пропускав регулярно уроки, купив собі квартиру цьогоріч. Бачила його нещодавно в місті, казав, що у справах приїхав і запитував про Степана. Казав, що намагався з ним зв’язатись, але він зовсім не відповідав. А що ж йому відповідати, як він ходить в обносках, і останній раз, куди виходив з дружиною було кафе, яке вони замовляли на хрестини молодшого сина.
Живуть вони з дітьми в маленькій квартирі, яка залишилась Степану від мого батька. Звичайно, поселившись там, зробили дешевий ремонт: переклеїли шпалери, поправили стелю та полакували підлогу, але ж стара сантехніка, дерев’яні старі вікна, через які щозими просочується холодне повітря, холодні батареї, які там ще з середини минулого століття, так і залишились. Меблі також там стоять ще з того ж часу. Вони лише як заїхали, то поставили нове ліжко, а згодом і спальні місця для дітей облаштували, а так все, чим користувались бабуся з дідусем Степана, лишилось непорушно стояти.
Звичайно, що можна було б щось змінити, бо діти помалювали шпалери, десь вони трохи віддерлись, лак з підлоги постирався, але ж ремонтувати квартиру, яка не належить їм, вони навідріз відмовляються.
Мене розчаровує те, що мій син завжди шукає легких шляхів, і ніколи не покладається на себе, адже під час школи та університету він був дуже активним та цілеспрямованим, йому навіть пророкували хороше та перспективне майбутнє. Зараз його життя абсолютно відрізняється від того, яким його уявляла я, при цьому він ним абсолютно задоволений. Я йому сотні разів говорила, що економія своїй сім’ї — це не нормально. За це йому діти та дружина в майбутньому не подякують, та мій син не вірить мені, йому все подобається так, як воно є.
На мої слова про те, що мені соромно за нього, бо всі інші діти живуть нормально, відвідують різні країни, розвиваються та не економлять на собі, Степан образився і тепер не розмовляє зі мною, та і що можна вирішити словами?
Чи нормально те, що матері соромно за свого сина, який нічого не має і нічого не добився в житті? Чи мати неправа і син має право жити так, як захоче?
