Одружилися ми з Олексієм як були ще студентами 5-го курсу університету. Нам на той час було по 22 роки, зовсім ще юні та зелені були. Сприяла ж такому ранньому одруженню моя незапланована вагітність. Мій хлопець тоді, м’яко кажучи, не дуже хотів ставати сімейною людиною, тож можна сказати, що його заставили одружитися зі мною його батьки.
Після весілля ми стали жити у свекрів, а згодом у нас народилася донечка. Та її народження мало що змінило в житті мого чоловіка: він часто ходив гуляти з друзями, їздив відпочивати без мене на річку чи в гори, а також дозволяв собі частенько не ночувати вдома. Звісно, що я була не в захваті від такого життя, але щось зробити з цим усім мені не вдавалось. Тож я намагалась не думати про погане і повністю віддалася материнству.
Зі свекрами мені дуже пощастило, вони весь час намагалися підтримати мене, а свого сина повчали й казали йому, що сімейні люди себе так не ведуть. Згодом Олексій не витримував вже цього виховання і коли нашій донечці було 2 роки – орендував нам окрему квартиру.
Тоді ми почали жити ще гірше. Мій чоловік дозоляв собі часто приходити додому напідпитку й навіть пару разів підіймав на мене руку. Грошей також ні на що не вистачало, та дякувати Богу, що нам допомагали в цьому батьки. Так ми й жили: я з донечкою вдома займалась, а Олексій робив що хотів і жив у своє задоволення.
Десь через рік я завагітніла вдруге. Мені дуже хотілося хлопчика, й Олексій, на мій подив, також був не проти ще однієї дитини. Звичайно, що я боялася народжувати з таким невідповідальним чоловіком, але для мене було гіршим зробити аборт.
На другому узі мені сказали, що у моєї майбутньої дитини є якісь відхилення. Я про це сказала чоловіку, на що він сказав, що ми разом з усім справимось і приймемо нашого сина таким, яким він є. Мене тоді наповнювало щастя: нарешті мій Олексій став добрим та чуйним чоловіком, який він був ще до нашого весілля. Я повірила в те, що він змінився. Але це не все.
Після народження нашого сина – його треба було прооперувати, а коштів на це ми не мали. Тож мої батьки взяли кредит і привезли нам гроші. Я проснулась вранці й побачила, що ні мого чоловіка, ні тих кошів на столі не було. Там лежала записка: «я знайшов іншу, вибач. Так жити я більше не можу, це все мене руйнує».
На цьому й все. Олексій зник з нашого з дітьми життя. Гроші на операцію ми назбирали всім світом, прооперували синочка й зараз у нього все добре. Правда, той кредит мої батьки ще виплачують, але це не так страшно вже. Свекри теж допомагають нам фінансово, а батько мох дітей поїхав жити з коханкою до моря – на гроші моїх батьків.
Ви знаєте, в цій ситуації я виню тільки себе саму, бо сама дозволила собі жити в рожевих окулярах і вийшла заміж за таку людину. Ми з дітьми справимось і без Олексія, а діти, як підростуть, хай самі вирішують – чи пробачати їм свого батька.
