Моя бабуся померла шість років тому, залишивши діда самого. Все життя в нього був поганенький характер. Коли я приїздила до бабусі, то ніколи не любила розмовляти із ним, адже дід Василь постійно знаходив до чого вчепитись: то я вдягнута не так, як йому подобається, то говорю повільно, то тихо, то ще щось. В нього завжди було незадоволене лице, тому коли бабусі не стало, я не відвідувала його, адже навіть його діти не могли провести із ним більше, ніж пів години.
Моя мама часто навідувала свого батька, вони із братом робили це по черзі, день він, день вона. Однак нещодавно сталась така ситуація в сім’ї, що матері довелось поїхати на роботу закордон, адже мій батько захворів, і потрібні були гроші на лікування. Тому мама попросила в мене, аби я доглядала за дідусем замість неї.
Я заміжня вже три роки, тому мені трохи важко поєднувати сімейне життя, роботу і часті поїздки в село, але все ж я роблю це заради мами.
Дідусь зовсім не змінився від того часу, як бабуся померла, можливо, він став ще більш злим та недокучливим, адже вже нікому його заспокоювати, оскільки тільки бабуся могла його хоч якось задобрити.
Не скажу, що догляд за дідусем — це важка праця. Йому потрібно було тільки наготувати їсти, прибрати вдома, час від часу допомогти з городом, та і все. Вся ця фізична праця — це зовсім дріб’язок, у порівнянні зі всіма противними речами, які він міг наговорити.
Тож, коли його син замучився слухати це все, він попросив у мене, аби я взяла весь догляд на себе. Думаю, що до цього якось причетна його дружина, яка завжди була проти того, аби її чоловік проводив стільки часу в батька.
Я навіть не знала, що робити, адже розривалась на три сім’ї: доглядала за дідусем, проводила багато часу із батьком, поки мама була на роботі закордоном, та ще й поверталась додому до чоловіка, та мусила приділити увагу йому. Він розумів, що мені дуже важко, тому іноді й сам ходив із моїм батьком до лікарні, коли йому вистачало на це часу, але і я бачила, що йому це не зовсім подобається. Бо замість того, щоб насолоджуватись своїм молодим подружнім життям, ми віддаємо весь свій час і сили зовсім не туди, куди б мали.
Мій дядько сказав, аби я забирала діда Василя в місто, адже мені так буде зручніше за ним доглядати, а хату, в якій він жив, вони із дружиною віддадуть мені. Але я зовсім не хочу ніяких хат, не хочу цього всього, адже моє життя тільки й складається з того, що я просинаюсь, йду на роботу, потім до батька, а потім до діда в село.
Я не знаю, що мені робити, адже не хочу забирати діда до себе, не маю часу і бажання доглядати за ним. Мені потрібно допомогти батьку, і жити для себе. Порадьте щось…
