Коли я вийшла заміж за свого чоловіка, то у нього вже був п’ятирічний син від першого шлюбу, якому мені довелось замінити рідну матір. Першої ж дружини Івана не стaло відразу після того, як народився Андрій, у неї тоді виникли якісь ускладнення після пологів.
Я намагалася завжди угодити сину: купувала дорогі подарунки, організовувала великі дні народження й давала йому все, що він тільки хотів. Бувало, що стоїмо в магазині, а у мене грошей тільки на хліб і молоко, а Андрій же просить купити якусь цукерку, то я, звісно, що хліба додому не візьму, а йому куплю все, що він хоче.
Ніколи в житті мені не доводилось кричати на Андрія, чи не дай Боже, бити. У нас з ним завжди було взаєморозуміння. Коли сину виповнилося 10 років, то у нас з Іваном народилася донька – Марійка, про яку ми давно мріяли. Андрійко ж теж дуже любив сестричку, допомагав мені її купати, переодягати, годувати. От все ми якось робили з ним разом, Іван же в цей час багато працював, щоб нас всіх прогодувати.
Ніколи я не дозволяла собі забувати й про те, що після народження другої дитини не можна було обділяти увагою першу. Тож якщо мені доводилось йти в магазин і купувати щось донечці, я завжди купувала щось і Андрію, був це якийсь одяг чи іграшки, або щось інше. Не хотілось мені, щоб син думав, що я якось менше його люблю, бо він мені не рідний.
Коли вже Марійка пішла в третій клас, а Андрій поступив на навчання в університет – настали важкі часи для нашої сім’ї, бо мій чоловік отримав травму спини на роботі й був тепер на інвалідному візку. Мені ж доводилось все тягнути на собі.
Андрій їздив навчатися в столицю, йому потрібно було давати кошти на дорогу й прожиття, а раз в пів року заплатити немалу суму за навчання, тож мені тоді прийшлось влаштуватися на дві роботи. Обидві заробітні плати йшли тільки на нього, а самі ми вже якось жили на пенсію Івана, яку він отримував як інвалід першої групи.
Коли вже йшов четвертий рік навчання Андрія в університеті, мені одна знайома розказала одну неприємну для мене річ. Іра була матір’ю шкільного товариша нашого Андрія й ми з нею якось випадково зустрілися, і я сама заговорила з нею, бо знала, що наші хлопці й зараз товаришують й навчаються в одному виші. Вона сказала, що співчуває мені, як матері, дитина якої не може знайти себе у житті. Я тоді не зрозуміла, про що вона каже, й перепитала ще раз. На що Іра мені сказала: «Та шкода, що твій Андрій тільки рік провчився, й на другому курсі покинув університет. А з нього б вийшов хороший юрист, він у тебе розумний такий. Син розказував, що Андрій зараз живе у якоїсь дівчини, старшої за нього і ніде не працює».
У мене тоді й пакети з рук повипадали посеред вулиці. Стою, а сльози з очей так і біжать по щоках, бо почувала себе зрадженою й обдуреною сином. Я ж для нього все в цьому житті, а він…
Коли йшла додому, то зателефонувала в деканат вишу й запитала, чи навчається у них мій Андрій, на що мені сказали – вже два роки немає такого студента.
Тепер я не знаю, що мені робити… Чоловіку ж повідомляти таку новину не хочеться, бо він і так завжди в пригніченому стані. Й не має бажання в мене розмовляти з Андрієм, бо тут і так все зрозуміло. Виявився мій син безсовісно людиною, яка знала, яка ситуація вдома і без жодних вагань забирала всі гроші на своє безбідне перебування в столиці.
