– Моя донька вже 4 роки як заміжня, а я за всі ці роки жодного разу в її домі далі порога не заходила! – розповідає з сумом 55-річна Тамара Петрівна. – Зять не любить, коли хтось приходить в гості, відлюдькуватий він у нас.
Донька Тамари Петрівни живе з чоловіком в однокімнатній квартирі, яку купили Андрію батьки. Квартира невеличка, та все ж своя, а не орендована. Так вийшло, що знаходиться вона на одній вулиці з будинком Тамари Петрівни.
– Поки дитини у доньки з зятем не було, то наче й заходити до них мені не було чого. Донька й зять цілими днями на роботі, а у вихідні до них то друзі в гості приходять, то вони кудись їдуть відпочивати. Якщо вже свято якесь, то діти самі завжди заїжджали та вітали мене, привозили подарунки й гостинці. У звичайні ж дні ми тільки розмовляли по телефону з донькою. Таке життя і спілкування влаштовувало всіх.
Нещодавно донька Тамари Петрівни народила хлопчика. Всю вагітність Марина практично пролежала в стаціонарі лікарні, бо вагітність була важкою й проблемною. Оскільки Андрій був ввесь час зайнятий, то Тамара Петрівна робила все, що просила її донька: привозила їй свіжо приготовану їжу, купувала ліки, забирала додому прати брудний одяг і завжди була під рукою.
День появи на світ маленького онука бабуся чекала з нетерпінням. Вона думала, що допомагатиме донці з маленьким, адже надія була тільки на неї, через те, що вона жила поряд, а батьки Андрія жили в іншій області.
Андрій же ще до народження маленького при кожній нагоді наголошував, що не треба їм допомагати з дитиною, вони впораються самі. Марина на ці слова чоловіка ніяк не реагувала і завжди мовчала. Тамара Петрівна тільки посміхалася. Вона думала, що коли народиться дитина – Андрій і Марина поміняють свою думку і прибіжать до неї просити допомоги. Ось не посплять вони ночей, тоді й побачимо як заговорять.
– Коли я народила Маринку, то в перші тижні після пологів мені з нею допомагала моя мама. Я навіть не уявляю, щоб я робила тоді без її допомоги! – розказує Тамара Петрівна. – Мені здається, що скільки б не допомагай, а цього буде мало, бо треба і попрати все, і попрасувати. А скільки часу треба на те, щоб приготувати їжі чи зробити вологе прибирання у квартирі! Та така допомога на вагу золота, зайвими руки точно не будуть.
В день виписки Марини з пологового будинку Тамара Петрівна була в піднесеному настрої, спішила в пологовий, так я думала, що вона там потрібна більше всіх. Бігла бабуся з великими пакунками подарунків і яскравими повітряними кульками в руках. Та не очікувала вона того, що діти її не запросять до себе в гості, а підвезуть її до будинку і попрощаються. Як не хотіла Тамара Петрівна, а пішла додому. Подарунки ж діти з радістю забрали.
– Мене навіть на чай не запросили зайти, а я так хотіла онука роздивитися, який він. Я й натякала, що сумую за ними та хотіла б забігти хоч на хвилинку! – зітхає Тамара Петрівна.
Зять відразу поставив перед фактом, що в перший місяць життя маленького сина ніяких гостин в їхньому домі! Та й Марину не слід турбувати, нехай вона відновить сили після пологів. Все, що треба, у Марини буде і він сам буде їй допомагати в усьому. Зараз Єгорчику вже сім місяців, а Тамара Петрівна ще ніяк не попаде до них в гості. Все знаходяться якісь відмовки, аби тільки вона не приходила.
– Я бачу свою доньку лише на вулиці, коли вона гуляє з колясочкою. Марина мені так рада завжди, каже на, мамо, онука покачай. На вулиці ми трохи походимо і донька додому спішить. Я допомагаю Марині коляску піднести до дверей, а у квартиру вона мене не запрошує. Очі опускає й каже, що Андрій може заїхати.
– Як це – не пускає у квартиру рідну матір?
– А так, придумує, бідна, якісь відмовки й каже, що спішить, Андрія чекає. Мабуть, не хоче, щоб був скандал, зять не любить, щоб хтось у квартиру заходив і на Єгорчика дивився. А мені й доньку свою шкода.
Яка ваша думка, чи правильно робить зять жінки? Адже це його квартира і йому вирішувати, кого запрошувати в гості, а відбувати Тамару Петрівну чаєм чи накривати їй стіл він не зобов’язаний. А теща не повинна ображатись, бо дітям зараз не до неї, а у квартирі й самим тісно. Як ви думаєте?
