Колись ми жили мало не як в казці. У мене була любляча сім’я – батько й мати. Жили ми хоч не в великій, але затишній однокімнатній квартирці.
У нас було все для щастя. Батько працював у банку, мама в садочку. Увечері ми разом збиралися і пили на кухні чай, так сиділи за розмовами. У вихідні ми багато гуляти та грались. Це мій улюблений спогад з дитинства.
Коли мені було 9 батько через хворобу помер. Це стало великим горем для нас. Ми підтримували одна одну як могли. В цей час я найбільше відчувала любов мами. Ми залишились самі. Мамі було складно, але я бачила як вона старалась це не показувати мені.
Так у злагоді минуло 3 роки. Потім мама зустріла чоловіка. З Тарасом вони познайомились у парку, почали зустрічатись. Спочатку я була проти їхніх стосунків, але згодом зрозуміла що мама заслуговує бути коханою – тому не заважала їм. Тарас мені сподобався, він став мені другом і ми нормально спілкувались.
Мама знов була щасливою. Так згодом вони одружились. І ми з мамою переїхали до Тараса.
Тепер ми жили в гарній трикімнатній квартирі. У мене навіть була своя кімната. А свою квартиру ми здавали в оренду. Незабаром мама повідомила що вона вагітна. Я зраділа, адже завжди хотіла мати сестричку або братика. Так через якийсь час народилась Наталя. Я її просто обожнювала. Ні на крок від неї не відходила. Щоразу коли вона плакала я її колисала та співала пісеньки.
Все було добре, лише чомусь змінилось ставлення Тараса до мене. Він став дратівливий, не розмовляв зі мною. Мама також тепер мало часу мені приділяла. Але на неї я не ображалась, а старалась у всьому їй допомагати. Та з часом про мене зовсім забули.
Ніби й не вважали сім’єю. У мене був у розпалі підлітковий період. Тому я все брала близько до серця. Почалися сварки з мамою. А тоді й з вітчимом. З якогось моменту він вирішив що в праві мене виховувати та повчати. Я цього не терпіла! Завжди казала що він мені не батько і ніколи не замінить його. На що Тарас ще більше сердився.
Сестра росла і я більше бачила любов збоку, аніж відчувала її. В той момент мені хотілось пошвидше закінчити школу, поступити кудись та з’їхати від них. Так і сталось, через рік я вступила в коледж і переїхала до гуртожитку.
Тепер я жила в іншому місті. Стало легше морально. Але гнобило те, що мама навіть не цікавилась як у мене справи. Дзвонила вкрай рідко, а навіть коли це ставалось то лише розказувала про кохану Наталочку. Мене аж вивертало коли я чула її ім’я.
Так після коледжу я і не планувала повертатись додому. Думала – влаштуюсь на роботу, повернусь в батьківське житло і буду собі жити сама. Та сталося не так, як гадалось. Ще на першому курсі я почала зустрічатись з Сергієм. Він від мене на три роки старший. Наші стосунки були серйозними, тому ми планували, що колись одружимося.
Та доля вирішила це пришвидшити. Адже одразу після закінчення коледжу я взнала що вагітна. Ми були в легкому шоку. Це трохи не вписувалося в наші плани. Але ми прийняли цей факт і стали думати що нам робити.
Сергій як справжній чоловік одразу мені зробив пропозицію вийти за нього. Я погодилась. Розповіла мамі про це, але її реакція була мені зовсім не зрозуміла.
Вона навіть не зраділа що стане бабусею, лише сухо привітала, та все ж запиталась що ми далі плануємо. Я їй сказала що ми одружимося і хотіли б жити в батьковій квартирі. Мамин погляд різко впав на мене.
– Ця квартира здається, як ви там будете жити? Мені тепер людей виганяти через вас?
Сказати що я була шокована – не сказати нічого. Це ж і моя квартира також! А у мами є Вадим з квартирою, навіть більшою. Він їх з Наталкою повністю забезпечує так, що мамі та не треба працювати. Але вона чіпляється за ті гроші що їй з оренди платять – жаліючи вагітній доньці житло.
Я була сильно ображена на маму.
Не розумію, де подівся цей наш зв’язок що був колись? Куди зникла ця її любов до мене і чому я їй стала так байдужа?
У мене серце розривалось від несправедливості. Навіть довгі вмовляння не переконали маму.
Та добре що біля мене в цей момент був Сергій. Він всіляко мене підтримував – казав, ми можемо пожити якийсь час у його батьків. Він працює на роботі, тому грошей має вистарчити на проживання та дитині. Та й вразі чого його мама допоможе. Це прекрасна жінка.
Ірина Михайлівна одразу прийняла мене як рідну доньку. З нею ми одразу знайшли спільну мову. Після народження внука вона завжди мені допомагала. Розуміла мене так, як має розуміти мама свою донечку. А от моя сім’я і зовсім від мене віддалилась. Після випадку з квартирою з ними навіть не спілкуюсь.
Я тепер в іншій сім’ї – де мене люблять, поважають та рахуються з моєю думкою.
