Моя мама все життя була мені, як подруга. Але одну річ простити їй у мене просто не вистачило сили.
Батько бив маму з самого мого дитинства. Часто пиячив, не приходив додому, здавалось, він взагалі жив сам по собі.
Матір це все терпіла. Я була змушена йти на роботу в 13 років. Роздавала листівки на вході в супермаркет, щоб якось допомогти мамі.
Я не могла терпіти цього. Часто лишалась ночувати у подруги. У них була чудова сім’я. Хоч десь я могла це побачити.
Ходивши на підробітки я давала частину коштів мамі, іншу відкладала собі. Нехай будуть, я подумала, можливо знадобитися.
Я хапалась за будь-яку можливість заробити гроші. Тим більше маму звільнили та вона певний час була безробітна. Тому ставало дедалі важче.
У мене було день народження. Цього дня мені виповнилось 17 років. Я взяла свої відкладені кошти. Й вирішила, що буду переїжджати від батьків. Перерахувала й поклала назад у шафу. Сама пішла купити торт, хоч якась святкова атмосфера була б у нашому домі.
Коли я повернулась, то грошей у шафі я не знайшла. Я почала плакати, тому що усі мої так старанно зароблені кошти зникли. В кімнату зайшла мама. Вона сказала, що гроші забрала. Тому що не знає звідки в мене така сума. Вона витратила їх на новий одяг мені й собі, адже той був жахливий.
Тієї миті я просто стала плакати. Невже мама не повірила мені. Вона ж знала, що я постійно хапалась за будь-яку роботу. Я взяла свій телефон і просто пішла геть., лишивши їм святковий торт.
На щастя у моєї подруги була бабуся, якій треба доглядальниця. Я пішла туди, тим більше могла там жити. Частково ще підробляла в інтернеті.
Якось, йдучи на зустріч з подругою, вона розповіла, що мої батьки померли. Адже з того часу, як я пішла пройшло 7 років. Тато помер від алкоголю, а мати, нещодавно, від раку. До того ж я дізналась, що у них родився малюк. Хлопчик, якому було 3 роки.
Звичайно, що віддати його у притулок я не змогла. Тому забрала до себе, тим більше Ірина Степанівна, була не проти. Вона була дуже хорошою й чуйною жінкою.
– Можна він поживе із нами? – запитала я у неї.
– Звичайно, Лідо, ти ж мені стала, як дитя. Я не проти! – відповіла бабуся.
– Дякую Вам…
Моє життя повністю було перекреслене. Я тільки ковтнула ковток свободи й почала будувати плани на майбутнє. Та усе марно. Тепер мені треба ще ставити на ноги маленького братика, хочу, щоб у нього життя було краще за моє.
