Батька мені було шкода, але я не відчувала своєї вини перед ним – він ніколи не цікавився мною, навіть, коли жив з нами. І тепер, коли я захотіла налагодити з ним стосунки – він мене не хоче й чути. А все тому, що вважає мене теж зрадницею. Але ж я не винна.
Скандали та сварки у моїй сім’ї були частими – батько багато працював і не приділяв мамі уваги ,а мама постійно переживала тільки за себе. Причин, щоб розпочати конфлікт було багато – на вихідні залишились вдома ,мамі потрібна нова сукня, а грошей нема, батько забув про річницю. Мамі постійно не вистачало грошей та уваги, а батько постійно був втомлений та не мав бажання щось змінювати. Я ж в ті моменти почувалась нікому не потрібною та покинутою дитиною. Тому, коли дізналась про розлучення батьків – не надто переживала.
А причиною для того, щоб розійтись була зрада моєї мами. Вона зустріла своє перше кохання і тут завертілось – він дарував їй дорогі подарунки, водив до ресторанів та приділяв максимум уваги та часу, в той час як батько як не працював, то сидів перед телевізором, або з друзями у гаражі. Кінець цього шлюбу був очевидним.
Після розлучення батько повернувся жити до своє матері за 20 кілометрів від міста. Я ж залишилась з мамою – не хотіла я змінювати ні школу, ні жити в гірших умовах. Батько сприйняв це як образу і не надто поспішав зі мною спілкуватись. Максимум – вітав на свята і я інколи приїжджала у гості. І то бабуся більше раділа, ніж батько. На тому наше спілкування й закінчилось.
Коли ж я зібралась заміж, то вирішила, що варто покликати й батька на весілля. Та й мені, щиро кажучи ,хотілось помиритись. Хоч я вважаю ,що не винна ні в чому перед батьком – я була малою дитиною. Мама вже понад 10 років одружена з Сергієм і у них, навіть, народилась донечка. Новий чоловік матері дуже добре до мене ставиться, але ж він не мій батько. А хотілось би, щоб під вінець мене провів мій рідний.
Коли я зателефонувала, то батька не було вдома. І тоді я вирішила, що поїду сама і особисто запрошу на весілля .я купила подарунків, смачний торт і зібралась в дорогу. Та коли я приїхала – мене ніхто не чекав. Я стояла під воротами та кликала батька, а він не реагував – хоч я знала, що він вдома. Він через вікно підглядав за мною, але ігнорував. До мене вийшла бабуся і сказала, що та нема вдома. В гості вона не запросила, бо поспішала на автобус. Я вже не хотіла нічого питати, бо зрозуміла – мені тут не надто раді. Хоч і бачила ,що бабусі було мене шкода. Але вона любить свого сина і не хотіла йти проти нього.
Так з тими ж подарунками та тортом я розчарована повернулась додому. Мені образливо, що всю вину за розбитий шлюб переклали на мої плечі – я ж не хотіла цього і взагалі я дитина. Всі свої образи на матір тато вилив на мене. Хіба так можна? Хіба дитина відповідає за вчинки дорослих?
