Коли мій син одружувався, невістка протягом всього весілля навіть не глянула на мене. Вона гарна дівчина, розумна, але нещасна. Ні матері не знала, ні батька. Я скільки до неї не підходила, скільки не намагалась заговорити, але вона все знаходила причину, аби лише не говорити зі мною.
Я, мабуть, їй дуже не сподобалась ще зі знайомства із нею. Моя невістка Ольга — чудова дівчина. Відразу зрозумівши, що моєму сину буде дуже добре поруч із нею, не стала якось недокучати. Видно, як дівчина його любить, а він її.
Жили ми в різних селах, не дуже далеко одне від одного, але Ольга зовсім не любила мої навідини до них. Завжди дивилась на мене вовком, а я не розуміла чому. Не знала, чим заслужила таке відношення…
Часто син приїжджав до мене, привозив продукти. Серед них були власноруч пошиті речі моєю невісткою. Я в них ходила залюбки, оскільки любила Ольгу, хоч і не розуміла причин її такого ставлення. Також вона завжди передавала подарунки на дні народження та свята.
Коли в сина з Ольгою народилась двійня, то я думала, що невістка не дозволить мені із ними бачитись, але ж ні. Вона лишала малюків на мене з сином, та йшла з хати. Не сиділа з нами ніколи. Дивно було, не заговорить до мене, слова доброго не скаже, а з дітьми бавитись дає, подарунки мені передає.
Коли діти підросли, то вона почала їх відпускати зі своїм чоловіком до мене. Вони часто приїжджали, та без Ольги, бо навіть народження малят ніяк не об’єднало нас. Я вже звиклась із тією думкою, що ми не будемо спілкуватись, як рідня, тому навіть не мала до неї діла.
Але одного дня, через десяток років після народження дітей, мені вперше зателефонувала Оля. Вона плакала в слухавку і просила приїхати. Я дуже налякалась, бо подумала, може що з дітьми сталось чи із сином моїм…
Побачивши мене на порозі, Ольга накинулась на мене з обіймами. Сказати, що у мене був шок — це нічого не сказати. Дівчина плакала, просила вибачення, називала мене мамою, а я стояла вкопана, наче в землю.
Вона посадила мене на лавку, та попросила вислухати її. Взявши мене за руку, дівчина почала розповідати історію про те, що в її селі по сусідству від її тітки, яка виховувала її, жила баба на ім’я Іваниха. Всі в селі називали її відьмою. Ніколи бабі Іванисі не подобалась Оксана, завжди вона її гонила, і ображала через те, що в неї немає батьків. Одного дня баба взяла малу Оксану за руку, глянула їй в очі своїми сивими, недобрими очима і промовила: “Оксано, всі люди, яких ти вважатимеш матір’ю мучитимуться все життя, бо така твоя доля. Бачиш, тітка твоя чоловіка втратила? Це все через тебе…”. Оксана вирвала руку з лаписьок Іванихи, і в сльозах побігла додому. Всю ніч вона плакала, не знала що ж роботи. Відтоді стала тітці, мов чужою. І зі мною так себе поводила, аби тільки не зробити мені гірше.
А сьогодні дівчина дізналась, що бабка Іваниха п0мерла. А коли відьма вмирAє, то всі свої прокляття на той світ забирає. Тож вона відразу подзвонила мені, аби вибачитись за все.
Отак от моя, тепер вже донечка, мучилась і страждала без любові батьківської, аби тільки не причинити біди мені.
Якби ж я тільки знала, то не ображалась би стільки років на свою невістку Ольгу…
