Коли я виходила заміж, то сподівалась на спокійне та зважене життя. Починали ми все разом: жили в однокімнатній квартирі, чоловік працював, а я доглядала дітей. Ми ніколи не сварились, бо наші думки завжди сходились. Першим родився Назар — відразу зрозуміла, що то мамин син. Таким він був утішним та добрим, що я не могла намилуватись. Другим народився Олексій, через два роки після Назара. Той хлопець став розбишакою. Не було й дня, аби він прийшов додому з вулиці, і не забруднений, чи в цілому одязі — все завжди подерте, в багнюці.
Вони росли разом, але водночас і окремо. Назар любив малювати, щось собі ліпити з пластиліну, а Олексій тільки й просився з батьком на риболовлю чи на полювання.
Жили ми четверо в однокімнатній квартирі, доки мого чоловіка не підвищили на роботі. Довго не давав він мені йти на роботу, мовляв, ще напрацюєшся. “Ти з хатніми справами більше мороки маєш, а ще тобі роботу…” – казав завжди. Отже, після підвищення справи різко пішли вгору. Ми купили відразу трикімнатне житло, і наші діти поїхали вчитись в інше місто.
Паралельно із цим, у нас завжди був будиночок за містом, який залишився від батьків мого коханого. Там ми хазяйнували, вирощували овочі та відпочивали.
На другому курсі навчання старший син сказав, що хоче одружуватись. Наречена була дорослішою від нього, а ми все вмовляли, аби хоч університет закінчив, але не вдалось. Захотілось йому одружитись і все.
Це вже зараз я розумію, що Назар просто був закоханий по вуха, а вона ним маніпулювала, мовляй, женись, інакше розійдемось. Тоді я й подумати про це не могла.
Почалось все тоді, коли вони планували весілля. Що молодий хлопець, який вчиться на другому курсі університету мати? Отож ми й вирішили допомогти з організацією свята. Дівчина вона з села, то й ми подумали, що можна весілля справити в нас. Територія в батьківської хати велика, подвір’я таке, що людей сто вмістить, але ж ні! Нашій нареченій місто подавай, бо вона ж “не селючка”!
Зробили ми весілля в місті, та й переїхали вони жити до нас. Ми грошима допомагали, але одного дня я схаменулась. Кажу своєму чоловікові: “Давай якось скажемо їм, аби свою квартиру винаймали, та й жили”, а він, добра душа, відповів: “Я куплю їм однокімнатну, а як хочуть, то нехай збирають гроші й купують собі що завгодно”
Я б, звичайно, і того не робила, бо люди вони дорослі, і якщо вирішили одружуватись, то нехай вже як сімейна пара й розбираються, але що вже вдієш — любить батько своїх синів дуже. Купили ми їм квартиру, а невістка почала свою доньку підсилати до нас, аби вона розповідала, що місця їй не вистачає, аби гратись та малювати. На такі трюки я не ведусь, і навіть чоловікові не розповідаю, бо знаю, що його доброта звичайно ж пересилить здоровий глузд…
Та нещодавно прийшла до мене невістка, і сказала, що я не люблю свою онуку, оскільки не хочу купити їм більшу квартиру, аби дитині було де гратись. Я була шокована.
А вчора мій чоловік сказав, що хоче побудувати сину будинок, десь неподалік нашого міста, аби вони жили собі без шуму, і дитині було де бавитись. Звичайно, ми можемо дозволити собі це зробити, але чи варто? Невістка добре дала зрозуміти, що в селі їй не місце, бо й весілля там не схотіла. Боюсь, що будинок вони просто продадуть, а старання мого чоловіка підуть коту під хвіст.
Така от у мене невістка. Назар ходить змучений і з сумними очима, мабуть, зрозумівши, що зробив помилку, але нічого з цим зробити не може. Не знаю, що із цим робити. Я зрозумію, що сина мого вона зовсім не кохає, а виходила заміж лише тому, що ми з чоловіком заможні.
