У нашому під’їзді жило багато сімей із дітьми. Моя сусідка Анна виховувала сина одна, але у неї це вдавалось прекрасно. Ярослав, її малюк, ріс прекрасним хлопчиком. Він допомагав бабцям носити пакети, відчиняв усім двері — диво, а не дитина.
Я завжди дивувалась тому, як Аня все встигає: сина ростити, підтримувати чистоту вдома, працювати репетитором, так ще й наглядати за сусідськими дітьми, які росли у нещасливій сім’ї. Їхні батьки пиячили, а малюки часто ходили голодними, тому Анна годувала їх, бо дуже вже шкода було їй дітей.
Часто ми розмовляли із нею, і Анна казала, що все у неї добре, але виховувати дитину самій важкувато. Також розповідала, що серце її розривається, коли вона дивиться на сусідських Настю і Влада, які бігали голодні та холодні.
Одного дня до квартири, де батьки-пияки не дивились за своїми дітьми, приїхала соціальна служба, та сказали, що дітей вони змушені забрати. Їхня мати навіть не заперечила, оскільки її хвилювала тільки доля горілки, яку вона придбала годину тому.
Дітей забрали, а коли про це дізналась Анна, то не змогла просто дивитись на те, як діти от-от потраплять до дитячого будинку.
За кілька днів у її квартирі було чути веселі верески трьох її дітей: Ярослава, Насті та Влада.
Не розумію, як можна мати таке величезне серце, аби врятувати дітей від такої долі. Анна людина з великої букви, і я тішуся, що маю таку чудову сусідку.
