Я одружена понад 5 років і зараз чоловік вимагає, щоб я народила йому дитину. Це ж логічно, скажете ви. Але є одне «але» – коли ми одружувались я одразу сказала, що не планую мати дітей і хочу жити для себе. На той момент чоловіка все влаштовувало, він і сам був не проти такого життя.
Ми планували багато подорожувати, будувати власний дім та кар’єру і не залежати ні від кого – чим не чудовий варіант сімейного життя. Так, діти це важлива складова – та не для мене. я можу бути хорошою тіткою, кумою, але не мамою – ну ніколи не бачила себе в цій ролі. Та й досвід моїх одружених подруг, в яких вже є діти, якраз і показує мені, що я правильно обрала.
Але Іван вирішив змінити думку і почав не просто натякати на дітей, але й тиснути та шантажувати мене. Мовляв, якщо я не погоджусь – він піде. І не просто піде, а ще й забере половину майна та створить мені немалі проблеми. Коли я одружувалась з цим чоловіком, то була певна в ньому на 100% – зараз я розумію, що не знала його і дарма вийшла заміж.
І все б нічого, якби Ваня не підкріпив свій наступ за допомогою моїх батьків – ті теж всіма методами намагаються вплинути на мене. Мама плаче, що давно мріє про онуків, а батько просто мовчить, але його погляд говорить сам за себе. Так, я розумію, що я єдина донька і більше немає кому потішити їх маленькими онучатами, але я не хочу народжувати тільки тому, щоб їм було веселіше. Свій вибір зробила давно і змінювати його не планую.
Тепер я на роздоріжжі – дітей поки не хочу, але й рідних мені шкода. Та не хочу, щоб на мене тиснули. Можливо колись зміню думку, але точно не зараз.