Понад 10 років тому я втратила дитину, йому було 4 роки як трапилась трагедія. Я ледь це пережила і лишила на спогад тільки декілька фото і все. Всі іграшки та одяг віддала на діткам з неблагополучних сімей, обірвала зв‘язок з усіма, з ким спілкувалась тоді, всі подруги і знайомі, лише сім‘я була зі мною.
Моєму горю не було меж, я виховувала його сама, чоловік пішов від мене коли малому було декілька місяців. Коли я трішки відійшла від горя, то познайомилась з жінкою, в неї був чудовий син, який нагадував мені моє янголятко. Я часто проводила час з ними, так мені ставало легше на душі і здавалось, що я не така самотня. Я не розповідала їм про свого сина, не хотіла чіпати рану, а коли вони питали хто це такий на фото – казала що це мій племінник, він з батьками зараз живе в іншій країні.
Одного разу ми сиділи з Лесьою (подруга) в будинку, поки її син грався на дворі. Ми розмовляли і нічого не передбачувало біди, як кажуть. Як тут забігає малий і питає в коли повернувся мій племінник. В мене зник дар мови, я запитала де він його бачив. Він сказав, що щойно грався з ним на подвір‘ї, каже, що той розмовляв, мабуть нашої мови не знає, але мило посміхався. Я запитала чому він думає, що це мій племінник, а той каже що хлопчик виглядає так само як на фото, навіть родинка на щоці така сама.
Леся побачила моє бліде лице і запитала що трапилось. Я мусила їй розповісти…
Мені здалось, що вона не повірила, але на душі ніби стало легше. Чи від того, що розповіла, чи від того, що моєму маленькому нічого не загрожує і він щасливий, не знаю. Може я втратила глузд, але повірила сину Лесі, і знаю, що мій янгол за мною наглядає.
