Познайомилися із чоловіком у невеликому місті, самі були нетутешні, але так воно нам сподобалося, що коли вирішили одружитися, то у нього й переїхали жити. Батьки допомогли нам купити велику квартиру, бо ми планували завести дітей і хотіли велику родину.
Так і сталося, у нас двійнята народилися і родина стала більшою. Жили ми добре, родина дружня була. Та з часом наші з чоловіком стосунки стали для нас тягарем. Ми більше не сиділи вдвох вечорами, не ходили разом на прогулянки, просто жили разом як сусіди. Ні, ми не сварилися, не конфліктували, просто стали байдужими одне до одного, а тому ми вирішили розлучитися і розміняти житло. Продали нашу велику квартиру і зуміли так все зробити, щоб мені з дітьми дісталася двокімнатна квартира, а чоловік знайшов собі житло поменше.
Ми розлучилися, коли Денису та Світлані було по 12 років. Стосунки з колишнім чоловіком ми підтримували дружні, з дітьми він багато спілкувався, в цілому розлучення наше дітей не травмувало і не позбавило уваги жодного з батьків.
Вони росли дуже дружніми. От, знаєте, буває таке, що брат і сестра не можуть знайти спільну мову там через різні захоплення чи компанії, то наші діти зовсім не такими росли. Вони один за одного горою стояли. І в садочку, і в школі, і у дворі. Компанія у них була спільна, хороша, я й дітей і батьків знала. Вони так один за одного трималися, що от коли хтось провиниться десь, то могли на себе вину за іншого взяти. Гарні дітки у нас росли, дуже ми раділи цьому, намагалися підтримувати їх у всьому.
Йшли роки, діти росли, ми старіли і сталося так, що чоловік дізнався про свій невтішний діагноз. Йому прогнозували максимум рік, це звісно небагато, але він тішився кожному дню, радів, що може проводити його з дітьми і радів, що є час уладнати усі справи. Він склав заповіт, де говорилося, що квартиру свою він лишає дітям. І з того часу, між ними як чорна кішка пробігла. Варто сказати, що квартира у чоловіка невелика однокімнатна, але у центрі міста. От діти й почали собачитися кому вона дістанеться, продавати не хочуть, бо дуже вже там затишно і зручне розташування, якось ділити теж не хочуть і сваряться весь час.
А мене це турбує страшенно, мені здається, що вони й останні дні життя свого батька зіпсували, а може й раніше часу його у могилу звели своїми чварами, бо не соромилися при ньому живому сваритися через те, кому квартира дістанеться. Тепер от мені не дають спокою, не можемо на родинні свята навіть в одній квартирі зібратися, дійшло до того, що на мій день народження вони приїздили мене по черзі вітати, щоб разом не бути у приміщенні і не здіймати галас. Я диву даюсь, де й поділася та їхня сестринсько-братерська дружба, як мова зайшла про квартиру. Як підмінили наших дітей. Як же ж це так може бути?