Уже, майже три роки потому, як я взяла у валізу одяг – мій та на маленьку дівчинку. Запакувала в авто дитяче крісло. З собою поклала теплий костюм спортивний на вигляд не дуже великого розміру, та поїхала в соціальну службу опіки, для того, щоб взяти наказ, де вказано, що я офіційна матір дитини.
За пів години, я була у шпиталі та вбігла у відділення де була моя донечка, уже нарешті буду із нею. 20 днів перед цим я приїжджала кожного дня 80 км лише з дому туди, щоб побачити, а потім назад лишити… 20 ночей і довгих днів.
Уявіть, яка вона була крихітна. Ну зовсім. Я колисала Ларису, та думала, що вона така маленька, але така вже рідна. Гадаю, вона це відчувала, тому і рухала ніжками, а потім лягала спатки.
День офіційного визнання опікуном, такі люди називають Лелечим Днем. Дату, як в домі з’являється прийомне дитя. Для батьків, то радість, збільшення сім’і. Та для дитяти, це складно, воно втрачає надією, на повернення рідної матері за ним…
Коли брали сина, чекали пів року. Проте доня стала рідною в мить. Крихта щирої любові та ніжності. Часом гадаю, як вийшло, що справжня мати покинула її? Певно, бувши вагітною, так воліла. Думаю, відмовилася і не хотіла навіть бачити. Певно, якби хоч раз глянула на неї, не змогла б лишити. Вона ж захоплює лише поглядом. Так і мало бути, щоб вона стала моєю донею.
Моя рідна. Така дівчинка з характером. Будь щасливою, моя пташко.
Щаслива стати для тебе матір’ю.