Цю дівчинку я помітила на вокзалі ще у п’ятницю ввечері, коли збиралась їхати у гості до сестри. Живу я у невеликому містечку на перетині залізничних шляхів, тому і вокзал у нас незвично великий, як для такого населеного пункту, але людно тут буває лише коли подорожні заповнюють перон, щоб подихати свіжим повітрям на черговій зупинці. Всіх своїх земляків, які частенько їздять потягами, я знаю, бо працюю неподалік, а на вокзал заходжу до подруги – випити кави та й попліткувати, що ж новенького у місті відбувається. Тому нетутешніх помітити легко, зважаючи ще й на те, що довше, ніж пів години тут сидять хіба що місцеві n’янички.
Тому дівчинка мені одразу впала в очі. Вона сиділа у залі очікування сама-сам0тня, обіймаючи невеликий сірий рюкзак. Може, приїхала сюди відпочити, до подруги, сестри чи бабусі, якомога далі від метушні великого обласного центру. Хоча багатим вбранням чи модним телефоном вона не відрізнялась. Звичайна собі дівчинка, років чотирнадцяти на вигляд.
Повернулась додому я у вівторок ввечері й за звичкою зайшла до подруги, поділитись враженнями та розпитати місцеві новини. Зайшовши в зал очікування, я зац1пеніла. Знову та ж дівчинка. Тільки ось вигляд у неї вже не такий свіжий, як попереднього разу – розтріпане волосся, все той же одяг, все той же рюкзак, на обличчі червоні сліди, — мабуть, спала, підкладаючи сумку замість подушки. Мене це дуже насторожило. Я підійшла до неї й заговорила.
– Доброго вечора, донечко. Пробач, може, я лізу не у свою справу, але я бачила тебе тут ще у п’ятницю. Ти чекаєш когось чи приїхала не туди? Може, допомога тобі якась потрібна?
Дівчина відвернула голову, закрила обличчя руками та гірkо заnлакала.
– Нікого я не чекаю. Я вже на цьому вокзалі майже тиждень, просто йти мені немає куди.
– А що ж сталося, доню? Де твої батьки, чому ти опинилась тут?
– Доки тато поїхав у відрядження, його нова жінка виrнала мене з дому, я їм тільки за8ажаю. Навіть, коли тато приїде, він не стане мене шукати, вона все для цього зробить.
– Давай ми підемо до мене і ти мені все розкажеш. Я живу сама, ніхто тебе не п0турбує. Нагодую тебе, приймеш душ, поспиш, а потім вирішимо, що робити далі.
– Ні, я буду тут. П0мру, то всім буде краще.
– О ні, доню, цього я тобі не дозволю. Ходім.
До мого дому йти недалеко – хвилин п’ятнадцять повільною ходою. Живу я і справді сама. Чоловік кинув мене ще з крихітною дитиною на руках, іншого я не знайшла. Син подорослішав, виїхав закордон і зі своїми кл0потами зовсім 3абув про мене. Телефонує раз на рік – привітати з Днем народження. Будинок у мене великий, просторий, тому допомогти людині в б1ді я не проти.
Поки я годувала дівчинку, вона розповіла мені свою історію. Звати її Іринка і їй 17. Мама її п0мерла 5 років тому, а через 2 роки тато вже знайшов собі нову дружину. До весілля вона була дуже лагідна, а от після – всім серцем не3любила названу доньку. Як тільки батько виходив з дому дівчинка терnіла справжні 3нущання – всі хатні справи робила самотужки, а до всього ще й отримувала уgари мокрим рушником та лайkу. Часу готуватись до вступних іспитів не було, от mачуха й виrнала з дому, за її словами, дармоїgkу. На останні збереження вона купила квиток на перший же потяг. Так і потрапила до нас.
– Отже, Іринко, залишаєшся жити в мене. Повертатись тобі немає сенсу, залучати п0ліцію чи соціальні служби теж, бо скоро ти вже повнолітня. Влаштуємо тебе на роботу, моя подруга якраз шукає продавця у свій магазин. А за рік підготуємо тебе до вступу. Ми обов’язково впораємось. Тепер нас двоє.
Так і сталось. Іринка невтомно працювала і вчилась, вступила на ветеринара. Живе зараз у великому місті, дзвонить щодня, піклується. А при першій же можливості приїжджає до мене – додому. Привозить мені ліки, продукти й, час до часу, новий одяг. Каже, що її мама має бути найкрасивішою.
У гуртожитку Іра познайомилась із хлопцем Сергієм. Він старший від неї на 3 роки, але такий же вихований, добрий і працьовитий, як вона. А головне – безмежно її кохає. Це неможливо не помітити. Сьогодні подзвонила, розповіла про пропозицію руки та серця. За пів року граємо весілля. А там, може, вже й онуків мені подарують.
Отак, коли я вже вважала себе самотньою й покинутою, долею для мене була підготована найкраща у світі сім’я.
