Ось уже минуло десять років, як я завершила навчання у школі. Нещодавно зустріла свою однокласницю, трохи поговорили та вирішили, що візьмемося за організацію зустрічі випускників. Так, мороки багато: знайти контакти всіх однокласників, домовитись про дату святкування, замовити ресторан, скласти меню, яке б підійшло усім і нарешті відсвяткувати десятиріччя від дня виходу у доросле життя.
Час пролітав швидко, усі організаційні моменти мені з Ірою вдалося вирішити у короткі терміни. На диво, ніхто не висував претензії, що комусь щось не підходить, а одразу погодилися на наші пропозиції.
От і настав той довгоочікуваний день зустрічі. Усі були ошатно одягнуті, дівчата із зачісками, макіяжами – такі дорослі до невпізнання. Коли ми стояли на вулиці й чекали усіх, щоб зайти до нас підійшла дуже вродлива, витончена, ефектна блондинка. ЇЇ спершу ніхто не міг впізнати, через кілька хвилин, коли вона назвала своє ім’я – Інна, то всі наче води у рот понабирали.
Це та сама однокласниця, з якої усі глузували: товста, некрасива, зі смішною зачіскою. А зараз – це просто красуня з обкладинок найдорожчих глянців.
Вона перервала ту паузу мовчання словами: «Дякую вам! Якби ви тоді не насміхалися із мене, я б не була такою як є зараз, не мала усього того, що маю: успішної кар’єри з високою заробітною платою, хорошого авто, сім’ї та цієї «оболонки». Хоча я змінилася зовнішньо, та у середині залишилася тієї позитивною Інною-заучкою, яка доводить усі справи до кінця і ніколи не здається».
Після її слів, я замислилась чи насправді зовнішність відіграє таку важливу роль у житті. Хіба хороша людина не може бути: товстою чи надто худою, високою чи низькою… І взагалі звідки взялися якісь ідеали краси й чи потрібно їх дотримуватися…?
