Соломійка виросла одиначкою в сім’ї. Одружилася, коли матері вже не було десять років на білому світі. Тато був кремезним, здоровим чоловіком, що дуже важко та багато працював фізично. Дівчина навіть подумати такого не могла, що може втратити його. Та раптово не стало й батька. Для Соломії це було неабияким потрясінням. Вона часто плакала, падала в депресію, закривалася в собі. Благо, що поруч постійно був чоловік Максим. Саме він допоміг коханій дружині перейти всі ці випробування.
Ще тоді Соломія добре зрозуміла, що втративши батьків, вона все одно не сама. Самі небеса послали їй Максима, щирого, відкритого та доброго. Вони, звичайно, бувало, сварилися, проте швидко мирилися. Це були дрібні конфлікти на побутовому рівні. Ніколи не виникало якихось серйозних скандалів, як ото буває з вивезенням особистих речей чи мовчанкою тривалістю в місяць-два.
Максим сам ріс в багатодітній родині. Проте матір та батько завжди прищеплювали своїм дітям, що добре серце та людяність – передусім. Говорили, що раз створив сім’ю, то ти вже відповідальний за неї. Для чого ж інакше мучити один та одного чи щось доказувати?
Свекруха теж була доброю жінкою. Частенько гостювала в Соломії та молодшого сина. Вона навчала спокійно та тихо невістку тому, чого не встигла рідна мама. Дівчина з задоволенням пекла торти по нових рецептах чи смачнючі пиріжки з повидлом або капустою. Стосунки між двома жінками були такими, начебто у мами з дочкою. Ніяких дорікань, образливих слів чи сварок. Максим ще тоді знав, що все у них буде добре, бо ж тримаються один за одного.
У Соломії йшов двадцять восьмий тиждень вагітності. До цього часу все було просто чудово. Жінка почувалася добре, ні на що не скаржилася. Та раптово дуже розболівся живіт та відкрилася кр0в0теча. Пощастило, що саме в той момент Максим був вихідний та проводив час з дружиною вдома. Саме він викликав за хвилину швидку допомогу.
Соломія все пам’ятала, як дивний сон. Ось її везуть у великій білій кареті швидкої допомоги, там носилки, ліжко. Далі були пологи, викликані штучно, бо гаяти часу не можна було. Так на світ появився кволий та слабкий Андрійко. Соломійці лікар говорив, що малого виходять, так буває деколи: передчасні пологи. Максим щодня годинами сидів біля жінки, через велике вікно спостерігав за рідною кровинкою, що лежав у боксі.
Справи дійсно йшли добре, хоча помаленьку. Хлопчик з кожним днем ставав сильнішим, набирав вагу. Соломійці безмежно хотілося взяти вже нарешті його на ручки, погладити по маленькій головці, поцілувати, але ще трошки потрібно було почекати.
Нарешті настав довгожданий день виписки. Соломія за той час теж добряче відновилася, була сповнена сил та енергії. Її зустрічали коханий Максим, всі його брати та сестри разом зі своїми другими половинками, свекри, рідна тітка. Людей було так багато, що навіть медсестри пустили сльозу. Казали, що не пам’ятають такої кількості люду на виписці.
Всі щиро обіймали Соломійку та новонародженого, бажали якнайбільше здоров’я, сил та наснаги у вихованні. Молода сім’я повернулася нарешті до рідного дому. Почалися будні. Максим ходив на роботу щодня від раннього досвіту до пізньої ночі. Проте, коли вдавалося вирватися швидше, чимдуж мчав додому, бо там його завжди чекали.
Чоловік не цурався ніякої роботи. Не раз допомагав дружині приготувати вечерю чи прибрати у квартирі. З Андрійком часто та довго гуляв, грався, носив на руках, годував. Соломійці завжди, коли мав можливість, давав вільний час, щоб сходила в перукарню чи на манікюр, або ж просто з подругами зустрітися.
Соломія не тямила себе від щастя в сімейному житті. Колись в дитинстві вона багато настраждалася, як мама важко хв0ріла. Це було для маленької дівчинки моральною травмою. Проте стійко зносила все, ще й всяко допомагала ще тоді рідному батькові. Дотепер згадує, як насмажила йому наспів сирої картоплі, бо знала, що з роботи повернеться голодним. А він тоді так смачно їв та навіть слова лишнього не сказав, все дякував Соломійці.
А ще Соломія пам’ятала одну стареньку бабусю, що жила в сусідній квартирі. Вона неодноразово співчутливо дивилася на дівчинку, коли та намагалася витягнути величезного килима з квартири, щоби потріпати його. Бо батько працює, а мама встати не могла. Та старенька говорила:
– Ти, Соломійко, неодмінно будеш щаслива в житті. Бо так, як настраждалася зараз, то вистачить на багато років…
Соломія тоді не придавала значення цим словам. Лише тепер, коли вже сама мама, часто згадує стареньку бабусю. Вона отримала такого людяного та щирого чоловіка, що й не снилося багатьом. От тепер сиділа з подругою Оленкою в кафе, яка показувала фото з черговим залицяльником та відповідала мрійливо:
– Максим – наша підтримка та опора. Він, наче крила дав, вдихнув нове життя…
