Анна Володимирівна — це моя теща. Її донька Олена — це найкраще, що могло трапитись зі мною у житті. Наша сім’я поки маленька, адже одружились ми зовсім нещодавно. Крок цей був обдуманий, але водночас швидкий, оскільки за пів року після знайомства я вирішив, що Оленочка — це моя доля, і я просто не можу лише зустрічатись із нею, бо вона повинна стати моєю дружиною.
Весілля ми зробили скромне, не запрошували безліч родичів, а так, обійшлись лише найріднішими людьми: родичами та друзями. Це дуже розлютило мою тещу, адже вона вважала, що таке свято повинне бути грандіозним та пишним — не щодня ж одружуємось. Але ми не могли собі цього дозволити, адже все це ми організовували за свій кошт, тому я відразу їй сказав, що якщо вона має бажання влаштувати величезне свято, то нехай платить зі своєї кишені, а нам з Оленкою все подобається і так.
Ми будували своє сімейне життя просто: гроші, які я заробляю, ми витрачаємо на нас і наші потреби, а ті, що заробляє Олена, вона використовує на те, що потрібно їй. Тобто за винайману квартиру плачу я, купую їсти, пити, оплачую наші поїздки та ресторани, а моя кохана робить із грішми те, що захоче. Для мене все це зовсім не важко, адже моя заробітна плата дозволяє це робити.
Одного разу до нас в гості прийшла Анна Володимирівна. “Подивитись, як ви живете прийшла. Чи не голодні, не холодні. Як у вас із грішми?” – запитала жінка. Я відказав, що все добре, і її допомога не потрібна, оскільки подумав, що вона хоче дати нам трохи коштів. Думав, нехай витрачає гроші на себе, адже їх у неї достатньо. Та, як виявилось, запитувала вона це не тому, що хотіла допомогти матеріально, а тому, що перевіряла чи можемо ми взяти її забезпечення на себе.
Наступного дня вона покликала Олену в гості. А звідти дівчина прийшла трохи здивованою. Кохана розповіла, що Анна Володимирівна попросила в нас, аби ми купили їй путівку до санаторію, бо вона вже, мовляв, не молода, і їй потрібен відпочинок.
Тоді я подумав, що це нормально просити таке в доньки із зятем, тому погодився дати на це гроші. Відтоді, як вона приїхала, я тільки й чую від Олени, що її мама трохи перегинає: “І чайник новий їй треба, і мікрохвильовка, та й телевізор не завадив би”. Добре, що моя дружина розуміє це, і не ображається на те, що я трохи шокований від цього.
Якось теща захворіла і попросила, аби ми їй привезли продуктів, список яких вона написала у вайбер доньці. “Червона риба, різні продукти, в’ялена ковбаса, сир брі, оливки…”… я був, м’яко кажучи, шокований. Дивно, як це вона вина не замовила, адже до такого таких продуктів його й купують.
Тоді я приїхав до неї та прямо запитав чому вона вирішила, що просити такі подарунки в дітей — це нормально. До того ж вона знає, що її донька багато не заробляє, і за все плачу я. Відповідь тещі мене дуже здивувала: “Я думаю, ти мені багато винен за те, що я народила тобі дружину. Тому ти можеш віддячити мені тим, що забезпечуватимеш мене.”
В той момент я навіть не знав, що їй відповісти… Як мені вчинити в цій ситуації, аби не посвати доньку з матір’ю, і самому не зіпсувати стосунки із тещею?