Наш співробітник приймав допомогу, а сам в той час назбирав на квартиру

У нас на роботі є один співробітник. Звати його Петро і він працює в нас вже досить давно. Загалом, наш колектив дуже добрий, дружній, згуртований. Ми завжди одне одному допомагаємо, підказуємо і навіть з усіма святами одне одного вітаємо.

Цей чоловік, наскільки ми знаємо, втратив свою дружину через серйозну хворобу. Йому тоді виповнилось 29, а жінці 26. Залишилось у нього двоє діток: 6-річна Марійка і 4-річний Артем. Батьки з обох сторін не могли допомогти ніяк.  Петрові померли, а дружини зникли десь, і навіть не цікавились онуками. З малятами спочатку сиділа я, а потім допомагала знайома сусідка, яка брала за це зовсім символічну плату. Бо вона й сама була у декреті на той час, тож практично нічого не втрачала.

Він жив доволі бідно, усі це розуміли. Для дітей брав поношені речі у соцслужбах, одяг хоч і був охайний та чистий, але доволі старий.

Всі розуміли як це важко, так жити. Особливо, співчували жінки. Вони іноді навіть витирали сльозу, коли бачили, як він годує молодшого синочка, коли брав його з собою на роботу.

Ніхто, звісно ж, навіть не думав ніколи йому нагадувати про те, що треба здавати якісь кошти. Йому і так важко та гірко жилося. Нехай краще дітям щось купить. Вони більше потребують.

Ніхто ніколи не ображався, коли він не вітав співробітників з днем народження (це було заведено у нашому колективі). Натомість усі пригощали його, і по кілька цукерок та шматочків торту давали додому для його малечі. А от коли у нього було свято, то всі одноголосно зголошувались, готували сюрприз. І окрім подарунку ще й стіл накривали, щоб чоловік отримав хоч якусь нагороду у своєму важкому житті.

Так і минав час. Десь 6 років прожив Петро, отримуючи дарунки від співробітників і нічого не віддаючи натомість. Спокійно собі ростив дітей, як здавалось людям, останні кошти віддавав. І весь час жалівся на байдужість родичів.

Зате, учора така новина випливла, що весь офіс був ошелешений. Сказали, що Петро купив 2-кімнатну квартиру в центрі. До цього він жив на орендованій.

Господиня того помешкання теж жаліла батька, постійно брала з нього копійки та ще й іноді з запізненням. Жаліла малих сиріток, тому й ніколи не наполягала на вчасній оплаті.

А Петро весь цей час виявляється жив за чужий рахунок, по суті. А сам відкладав усі зароблені кошти. Економив не так на собі, як на дітях.

Так і вдалось досить швидко, скориставшись своїм положенням, отримати житло. Не скажу, що ми з колегами заздримо. Та певний неприємний осад у нас залишився. Тепер намагаємось не надто рятувати одне одного, поки не з’ясуємо усі обставини.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Наш співробітник приймав допомогу, а сам в той час назбирав на квартиру