У нас з Михайлом за все 25-річне спільне життя появився лише 1 син Тарас. В принципі, нам його було достатньо, адже, по мимо батьківства ми займались ще бізнесом і вкладали туди багато своїх сил. Можливо, тому ми й упустили щось у вихованні сина.
Я навіть в декреті толком не була, всюди тягала з собою сина, навіть на різні бізнес зустрічі. Підтримки у нас не було ніякої, ні фінансової, ні моральної, тому ми з коханим могли розраховувати лише на себе.
Тарас ріс, ходив до школи, щоправда, був хуліганом, вчителі постійно жалілись на нього і я мало не щодня ходила до директора. Не знаю, можливо, так на нього впливав підлітковий вік, чи нестача нашої з батьком уваги, але щоразу ставало гірше. Я постійно корила себе за це, що так погано виховала єдиного сина, але час назад повернути не можна.
Звісно, ми як кожні батьки, мріяли дати своїй дитині все найкраще, підготувати до дорослого життя і хотіли пишатись своїм чадом. Планували колись передати наш бізнес синові, але для цього він мав сам виявляти бажання, піти навчатись після школи й обов’язково розвиватись. Адже власний бізнес це не та сфера, де просто лежиш і гроші падають на голову, там потрібно ще й добряче напрягтись і думати.
Але Тарас до цього не прагнув, можливо думав, що ми все життя його будемо забезпечувати, а він відпочиватиме та насолоджуватиметься життям. Тому у старших класах зв’язався з поганою компанією, почав вживати алкоголь, курити, а згодом і взагалі почав вживати заборонені речовини. Я була у розпачі, мої слова не мали жодного впливу на нього, навіть чоловікові ультиматуми та заборони залишались проігноровані.
Ми навіть звертались до психологів, думали вирішити все без реабілітаційних центрів та лікарень. Але ті говорили, що справи погані, бо ж син не хотів мінятись, а без цього, результату не буде.
Ледве закінчив школу та примусом поступив до ПТУ, чоловік наполіг на цьому, мовляв, повинна бути ще хоч якась освіта крім основної. Там Тарас познайомився з Іриною, на перший погляд, чудова дівчина, навіть допомогла йому вийти з цієї поганої компанії, за що ми були дуже вдячні були й раді.
На якийсь час наш син дійсно схаменувся й став нормальною адекватною людиною. Вони з Іриною часто приїжджали до нас в гості, одного разу повідомили, що планують одружуватись. З того щастя, ми з Михайлом пообіцяли влаштувати молодим гарне весілля й подарувати квартиру.
Зробили як і планували, а згодом дізнались, що невістка вагітна і готувались до появи першого онука. Якось я прийшла без попередження до них і те, що там творилось, викликало у мене обурення і розпач. У квартирі був такий безлад, що я взялась за голову, мало того, все прокурено та є всі ознаки вживання наркотиків. Вдома нікого не було і я просто не знала що робити. Просто зателефонувала чоловікові та попросила, щоб той приїхав. Його реакція була точнісінько така сама як і у мене, адже ми думали, що така поведінка сина вже давно в минулому.
Дочекались появи Тараса з Іриною і почали розбірки. Питань було набагато більше ніж відповідей, тому ми вимагали пояснень. Син як міг виправдовувався, але Михайло сказав, що таку його поведінку більше ніхто не терпітиме і якщо він продовжуватиме в цьому ж дусі – відправимо примусово у реабілітаційний центр. Адже вже мав би подорослішати, як-не-як скоро сам татом стане, а ще досі дурницями мається.
З того часу я щодня телефонувала невістці й запитувала чи все добре, бувало, що спонтанно приходила до них та сама пересвідчувалась у правдивості її слів. Згодом Ірина народила, ми з Михайлом стали перший раз бабусею і дідусем, звісно, з новими статусами було не звично, але ми дуже раділи народженню онука. Батьки назвали його Артемчиком.
Та поки Ірина була в пологовому, Тарас знову взявся за своє. Мій чоловік дотримав свого слова і відправив його у реабілітаційний центр. Тому невістка залишилась на якийсь час сама, але я приходила і щодня їй допомагала в догляді за малюком.
Так наш син лікувався три місяці, а тоді повернувся додому. Обіцяв, що більше не повернеться до цих залежностей і він вивчив цей урок. Ми повірили йому і сподівались, що так і буде.
Часто молода сім’я привозила мені онука і просили, щоб я з ним побула, оскільки їм потрібно на роботу. Згадала, як колись, зі своїм сином на руках ходила на роботу та різні зустрічі. Відчувала якесь “дежавю”, адже навіть ставши бабусею, не сиділа вдома, а продовжувала займатись бізнесом.
Якось, як завжди, я зайшла у квартиру до сина і знову застала цю печальну картину. Виявилось, що Тарас знову повернувся до минулого способу життя. Ми з чоловіком вже не знали, що робити. Найбільше шкода онука, який вимушений рости біля такого батька.
Для початку хотіла поговорити з невісткою, як вона до цього відноситься і чи має якісь ідеї, щоб це змінити. Ірина сказала, що кохає Тараса і лише через це терпить, але також негативно відноситься до цього.
Я в глухому куті, навіть думаю забрати у них свого онука, допоки Тарас не зміниться повністю, адже в іншому випадку Артемчику просто небезпечно знаходитись біля такого батька.
