Настав час нам з’їхатись

– Слухай все буде гаразд! Поживемо перший час у мене, мої батьки адекватні люди, докучати нам не стануть, ми ж вже дорослі!

Ми зібрались і пішли на квартиру до мене, там нас вже чекали батьки, я була впевнена, що Микола їм сподобається, він був доволі симпатичний молодий чоловік.

Двері їм відкрив батько – Микита.

– Доброго дня, молоді люди! – сказав батько.

– Привіт, тато, познайомся – це Микола, ми плануємо з’їхатись!

– Добрий день! Потиснув батькову руку Микола.

– Привіт, хлопче, хорошу силу в руках маєш!

– Так, давайте заходьте у вітальню, там мати вже певно стіл накрила, готувала цілий день, тому заходьте швидше. А я піду скажу, їй, щоб дістала валізи на одяг.

– Ти куди? Тато, які валізи? Ми ж хочемо разом жити! – здивовано подивилась на батька Ліда.

– Та чудово, ми ж раді за Вас, Ви вже дорослі, це рішення ми й очікували від Вас почути, а валізи дістану з антресолі, чи як ти, можливо, в пакетах одяг повезеш свій?

– Так, стоп, тато, я не розумію, ти що нас виганяєш?

– А як ти хотіла, доню? Ми ж не будемо жити всі разом. Ви окрема молода пара, як ми зрозуміли, плануєте стати сім’єю, отже Ви все добре обміркували, подумали як і де Ви будете жити, а головне, що можете себе забезпечувати. Мене це тішить, адже давно я чекав та й матір рада за Вас. Як нам пощастило, з такими мудрими дітьми!

– Та тут, яка ситуація… Тато, ми думали з’їхати до Вас, з Вами жити.

– Емм, доню, ти лише подумай, ми зі старою будемо Вам надокучати, та й Миколі, некомфортно так. Ви ж не зможете собі ні романтику якусь влаштувати, ні посперечатись нормально, ми все одно будемо лізти, бо в одній хаті це все буде. Пізніше, ми ще й між собою гризтися станемо, я цього не уявляю, та й для чого. Я тебе люблю доню, й не хочу, потім виставити Вас обох за двері, то краще розв’яжіть це питання зараз.

– Ви маєте рацію, — втрутився вже й Микола у цей діалог.

– Дякую, хлопче, я знав, що ти дорослий й правильно зрозумієш мене. Ми з Лідиною мамою, починали наш спільний, сімейний шлях самі, удвох, і це нас тільки зблизило. Цього ми й Вам, дорогі діти, бажаємо!

– Тато, це все звісно так, але куди нам податись. Микола, живе у Польщі, тут у нього квартири немає, батьки у нього давно померли. Орендувати житло, ми не хочемо, тому що так, ніяк не відкладемо на власне.

– Зачекай, Лідо, якщо ви наважились на такий серйозний крок, значить Ви ж розглядали перспективу на майбутнє. Ми ж не будемо Вам сім’ю забезпечувати, нам з твоєю матір’ю ніхто не допомагав, все самі, але нічого, змогли. Я на дві роботи ходив, мати теж, ще й навчання обоє закінчували. Тому все у Ваших руках, вперед!

– Дякую, тато, за чудову промову, я тебе зрозуміла.

– Так що ж ми тоді, давайте до столу, бо матір твоя ще торт там приготувала, а ми ще нічого й не скуштували, сідайте, я все-таки піду дістану валізи, бо пакети з речами, взагалі не солідно, погодьтесь?

– Тато, не треба валіз, ми подумали, зайдемо іншим разом до Вас ще якось… Дякуємо…

Ліда взяла за руку Миколу й вони вибігли з квартири, та була вся в сльозах і не знала, що їй робити, хлопець побіг за нею, хотів заспокоїти, але дівчина відмовлялась. Батько чув їхню перепалку за дверима, але втручатись не став, надто пізно вже було. Микола зрозумів, що йому нічого не лишається, як просто піти…

 

 

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Настав час нам з’їхатись