Ніколи не думали, що таке може трапитись з нами. Та ми не хочемо, щоб наші діти бачились з моїми батьками.
Пам’ятаю, коли я дізналась, що вагітна, ми кілька днів святкували. Найщасливішими були саме наші батьки.
Пізніше, майже одразу після пологів я дізналась, що вагітна вдруге, тож з першою дитиною мої батьки дуже допомагали, адже вагітній мені було важко впоратись.
Перший рік життя молодшого сина Дімки і другий старшої донечки Аліси вони завжди були поруч. Особливо, мама. Я завжди могла запитати у неї якої поради, допомоги.
Зараз дітям 4 і 5 років. Вони у мене дуже слухняні і виховані, у цьому я переконана. Я бачила їх у різних ситуаціях, багато чого вчила та пояснювала, вони прекрасно спілкувались з іншими дітками у дворі та на гуртках. Не думаю, що щось може змінитись. Адже, діти уже запрограмовані на добру поведінку.
Одного разу віддала їх на вихідні до батьків. Хотіла вдома прибрати та й відпочити. Минув перший день. Усе спокійно, прозвітували мені, що поїли. Другого дня дзвонить мені Аліска і просить забрати їх негайно. Я аж перелякалась. Одразу сіла в машину та помчала туди.
Прибігла у дім. Діти плачучи побігли до мене. Аж ридали. Я була здивована. А мої батьки без жодних пояснень ще й почали претензії висувати.
Сказали, що діти мої дикі і невиховані. Наче б то вони хамили їм, усе розкидали. І загалом з опису зрозуміла, що поводили себе неадекватно. Та я не могла у таке повірити.
Я, звісно, не знаю що там сталось, та можна було усе мирно вирішити. А діти мої дуже налякані. Більше батькам не дозволю з ними бачитись. Та й сама спілкуватись не хочу. Вважаю, що вони хоча б перепросити мають.
