Моя бабуся живе дуже далеко від міста у селі, куди автобус ходить зовсім нерегулярно і рідко. Там мешканців не так і багато, тому зручностей майже нема.
Єдиний маленький ларьок, у якому дуже маленький вибір продуктів, тож я часто їжджу, шукаючи можливості, щоб хоча б їжі відвезти.
Дякувати Богу, жінка хоча б сама себе може обслуговувати, хоча іноді падала, добре, що сусідка була поруч і мала змогу допомогти, інакше не знаю що було б.
Їсти бабуся сама робити не могла вже та й не хотіла, навіть гріти бажання не мала. Що їй даси, на тарілці подаси, те вона й з’їсть. А сама сидітиме днями голодною і зовсім дрібки в рот не візьме. Я домовлялась з молодшою сусідкою, щоб заходила і приносила бабці їжі, та не все так просто.
У тітки Марини велике господарство і своя сім’я. Важко їй і без моїх доручень. Хоча вона ніколи не відмовлялась допомогти.
Нормального телефонного зв’язку з селом теж не було. Тягнув лише один мобільний оператор і те місцями. А бабуся не вміла користуватись телефоном, і вчитись теж не хоче, хоч я і пропонувала. Не змушувати ж літню жінку. Не хоче, то й нехай.
Та незручності виникали. Потрібно було щось, то завжди змушена сусідку турбувати. Навіть через дрібниці.
Та минув час. Мама моя не мала ноги. Тому за нею я постійно доглядала, змушена була працювати, щоб прожити. І жили ми в однокімнатній квартирі. Забрати бабусю до себе я просто ніяк не могла. А їй ставало зле, потрібен був постійний догляд.
Більше того, почалась пандемія, і було важко добиратись, та й небезпечно їй там самій залишатись. Швидкій навіть далеко їхати.
Домовилась я через знайомих з дуже хорошим геріатричним пансіонатом. Там прекрасні умови, навіть кращі, ніж в її будинку, а ще постійний догляд медсестер, що зможуть потурбуватись про неї в будь-який час, а я можу туди навідуватись. Та от всі мене за таке засудили! Допомогти не можуть та не хочуть, а звинувачувати з радістю.
