Коли я виходила заміж за Миколу, то й подумати не могла, що наше сімейне життя складеться як у анекдотах, коли між свекрухою та невісткою напружені стосунки. Та як я помилялась – Алевтина Михайлівна одразу ж дала зрозуміти, що вона не надто рада нашому знайомству. Спочатку я думала – познайомимось краще і все налагодиться та ставало тільки гірше.
Все почалось з першого нашого знайомства – Микола вирішив влаштувати його на День народження матері. Я була не проти, хоч і переживала. Придбала красивий шарф та квіти для майбутньої свекрухи і попрямувала у гості. Мати Колі не дуже зраділа мені – вона навіть сказала:
– Микольцю, а твоя дівчина, як я бачу, не дуже скромна – прийти тоді, коли цілий дім гостей треба мати неабиякий характер. А от Оля була скромна, тиха і завжди прислухалась до мене – шкода, що у вас не склалось.
Мене мов по обличчю вдарили, але я вирішила промовчати – не буду ж я сперечатись з нею при першому ж знайомстві і при всіх родичах. Я «проковтнула» образу й цілий вечір сиділа мовчки за столом – інколи відповідала на запитання родичів Миколи. Та навіть тоді Алевтина Михайлівна могла мене штрикнути «добрим» словом:
– Щось Коля нічого про вас не розповідав. Ви давно разом?
– Мамо, як не розповідав – ти прекрасно знаєш про Олю і про те, що я зробив їй пропозицію, – сказав збентежено Микола.
– Я зовсім забула. Справді. Я сподівалась ви ще з Олею помиритесь. Та вже, – сумно сказала мати.
Мені хотілось плакати та я стрималась – просто сказала, що мені час йти й пішла додому. Мені було страшне образливо та неприємно, але я вирішила, що моєму сімейному щастю не завадить ніхто. Так і сталось – ми з Миколою одружились.
Сімейне життя у нас складалось чудово, окрім тих же стосунків зі свекрухою – вона так і не змогла змиритись з вибором свого сина. Спочатку вона діставала мене тим, що я погана господиня:
– Олю, дитинко, а тебе мати взагалі не вчила як прибирати? Чому у тебе не попрасований одяг стоїть у шафі? Чому ти не можеш правильно розставити тарілки? Я вже не говорю про те, що ти пилососиш не щодня. Я так бачу, що я маю тебе вчити цьому?
– Алевтино Михайлівно, будь ласка, можна я сама буду вирішувати як прибирати і що робити у себе вдома?
– У себе? Донечко, цю квартиру купив мій син, а не ти – це скоріш я тут маю більше прав, ніж ти.
– Мамо, припини так розмовляти з моєю дружино, – не витримав Коля.
– Синочку, я ж хочу як краще. Твоя дружина ні прибирати, ні готувати не вміє. От подивись чим вона тебе годує? Це хіба борщ це якийсь червоний суп. Це хіба котлети? Вона взагалі не дбає про тебе, а я тебе виховувала не для того, щоб у майбутньому ти страждав від гастріту. А ти його точно «заробиш», якщо й далі будеш так харчуватись, – сказала впевнено свекруха.
В той вечір ми трішки посперечались і імама чоловіка незадоволена поїхала додому – син не підтримав її, а дав зрозуміти, що він на моєму боці. Я вже й не звертала уваги на слова свекрухи – нічого нового і я вже звикла.
За рік у нас народилась донечка Софійка – щастю не було меж. Навіть Алевтина Михайлівна стала дещо краще зі мною говорити – хоча вистачило цього всього на перших два місяці. А далі я знову отримала порцію критики:
– Олю, скажи ти спеціально так робиш? Чому ти не пеленаєш Софійку? Чому ти не кип’ятиш воду для купання? То я маю сама все робити? Ти мати чи хто?
– Алевтино Михайлівно, я роблю все так, як сказав наш педіатр.
– Мені байдуже, що вона вам сказала – я знаю краще. Ми колись без тих порад дітей виховували і нічого – от які виросли ще й сперечаєтесь зі старшими.
Тут мій чоловік не витримав і поставив мамі умову – або вона не починає сварки, не критикує і допомагає нам, якщо хоче, або краще хай не приходить. Я не хочу остаточно сваритись зі свекрухою, але й терпіти це теж вже не маю сил.
