Іноді вирішення певних проблем є таким очевидним, та хтось не хоче цього бачити.
Особливо, коли це рідні, які ніби на зло роблять все наперекір. Ось ми так на старості літ розсварились з дітьми. З дочкою просто через життєві обставини. Вона завагітніла у 17. Нас слухати не хотіла, розізлилась. Зібрала свої речі і пішла з дому у 18.
Живе тепер зі своїм вже чоловіком у іншому місті. Йому батьки купили квартиру.
Я тепер себе дуже картаю, хоча дочці нічого такого не казала, не ображала і навіть не сварила. Просто їй постійно щось не подобалось і вона незрозуміло чого чекала. От і пішла туди, де краще живеться. І підтримувати з нами зв’язок не хоче.
Залишився тільки син. Олександр завжди був серйозним хлопцем і ми ладнали. Конфліктів між поколіннями ніколи не було. Проте, час збігав і певно щось змінилось. Син став дуже дратівливим і самозакоханим.
Він зовсім не хотів нас слухати. А згодом привів на 5 років старшу жінку з трьома дітьми. Я розумію, що розлучена матір – не вирок.
Але вона зовсім не підходила Олександру. Та й він навіть не міг забезпечити сім’ю. Спочатку жили в якійсь мірі за наш рахунок. Ми з чоловіком оплачували комунальні.
Їжу купляла і готувала я. По господарству допомоги від такої невістки теж не дочекалась. Ще й діти все псували.
Вони були дуже і дуже активні. Я натякнула синові, що мені і так важко, бо проблеми зі здоров’ям. Батькові взагалі хвилюватись не можна. А тут такий постійний стрес і навантаження. Треба було щось змінювати. Та син образився. Вони пішли на орендовану квартиру. А з нами не хочуть підтримувати зв’язок. Та хіба ж тут моя вина?
