Ми завжди женемося за кращим життям десь далеко. Думаємо, що в іншій країні знадобимося більше ніж своїй. Так і я залишила дітей та двадцять років тому поїхала на заробітки в Італію. Час був важкий, були потрібні гроші для дітей. Тому зважилась на такий вчинок.
Рік за роком говорила собі, що це в останнє і повернусь додому. Проте, життя там за кордоном все здавалось таким іншим. Мене не турбували проблеми життя в селі. Лиш дуже сумувала за дітьми. Вони росли без мене, тому зовсім, не потребували моєї уваги, тільки грошей, які я відправляла.
Врешті-решт настав час повертатись. Вдома все стало інше. Дерева, які колись були півтори метра, зараз закривали дах будинку. Мати зустріла мене на порозі, вона постаріла. Діти були також дорослими. Коли зайшла в хату все було одночасно своє і чуже.
Я розпитувала матір як життя у родичів та сусідів. За багато років одні розвелись, інші померли, дехто взагалі став п’яничкою. Відчуття, було наче всю ці роки пробула в комі. Ніби частинку мене, відірвали та викинули.
Тепер вчусь жити на батьківщині заново. Звикаю до рідної мови, яка звучить у магазині та на вулицях. Намагаюсь владнати стосунки з дітьми, які виросли самі по собі.
Але все-таки на рідній землі я стала почувати себе по-справжньому вдома.
