– Дитинко, ти що тут робиш? – поцікавився я.
– Я загубилась. Не знаю де моя матуся. – злякано глянув на мене хлопчик, він був такий крихітний.
Послухавши дитину, я став міркувати, чи бачив когось недавно. Це напевно має бути якась молода пара, чомусь я так подумав.
– Як тебе звуть, хлопчику? Я щось не пригадую чи когось бачив тут незнайомого, — сказав дитині.
Хлопчик жалісно подивився на мене, опустив очі й присів на лавку біля мене.
– Я не знаю, що нам робити, допоможіть мені знайти маму, тому що татові погано без неї.
Після таких слів, я трохи розгубився, адже не знав, як допомогти тому хлопчику. Спочатку думав піти разом з ним шукати, потім зрозумів, що користі так не буде. Потім думав, піти в поліцію, але вирішив, що теж не дуже хороша ідея, адже дитину можуть забрати в притулок, а батьків, як я розумію він має. У той момент, я почув різкий звук гальм, обернувся глянути, що там і через хвилину хлопчик зник.
Пройшло кілька днів, та я все не міг забути ту розмову з хлопчиком, вирішив походити біля себе у дворі, можливо, він ще десь там. Зустрів сусідку, вона у нас все знає, завжди на лавці сидить, вирішив запитати, чи бачила дитя, чи може хтось мешкає в тій стороні.
– Добрий день, Іване, та ні нікого не бачила я, — відповіла Віра Михайлівна, — щось сталось?
– Та кілька днів, тут хлопчика бачив, він декого виглядав.
На мить утворилась хвилина мовчання. хвилина мовчання.
– Знаєш, колись неподалік тут жила одна сім’я. Хороша була пара, в них народився син, Мишко, здається, звали його. Але жінка, чи пішла від нього, чи щось сталось, і чоловік відтоді переїхав. Куди саме я не знаю, але ти можеш запитати у Василя Григоровича, він жив навпроти, може знає.
Я пішов, до дідуся, який жив навпроти тієї квартири, але він теж нічого не знав. Сказав, просто, що чоловік взяв дитину і просто з’їхав. І я лишив ті пошуки. Пройшло вже чимало часу, я повертався з роботи та знову побачив його, те хлопченя.
– Привіт, ти знову тут, у тебе проблеми?
– Мама… Я її шукаю, — промовив він.
Я вирішив відвести хлопчика до себе, і все-таки подзвонити в поліцію, щоб ті принаймні допомогли з адресою. Я завів його у вітальню та дав печива, сам пішов дзвонити. З першого разу ніхто не відповів, тоді вирішив повернутись і запитати ще раз у хлопчика. Та коли прийшов у кімнату, той уже міцно спав, обійнявши мого пса Пушка. Я вирішив, ще раз зайти до того дідуся, може згадає.
– Вибачайте, що знову турбую, але, можливо, Ви щось згадаєте все-таки. Просто я уже не знаю, що робити, Ви єдиний, хто може щось знати.
– Стривай, здається, пригадав, я якось бачив, як він виходив з під’їзду, де живе моя дочка, тут близько, я можу перейти, лиши номер, наберу тебе потім.
– Дякую Вам, — лишив свій телефон і пішов у кімнату.
На жаль, я жив сам один. Дітей не мав. У мене була дружина, яку я кохав, ми були разом 5 років. Та дітей у нас не виходило зачати. Я ходив по лікарях, виявилось, що я безплідний. Це був важкий період для мене, адже я завжди хотів мати велику сім’ю. Мріяв про сина, якого навчу чомусь, що вмію та доньку, яку любитиму більше від усіх. Та дружина не змогла бути зі мною і пішла, покинула мене. Я був в розпачі, але намагався її зрозуміти, вона ж не винна, що так склалось у нас.
Потім мені розповіли, що у дружини все гаразд. Вона одружилась та має сина. Та я лишній раз намагався не цікавитись цим, адже біль всередині все одно ще був.
Я вирішив бути сам, щоб нікому не зіпсувати життя.
Накриваючи хлопчика ковдрою, я почув, що хтось стукає у двері, думала, може, дідусь прийшов з новинами, та там була колишня дружина.
– Привіт, а ти чого тут?
– Хм… як тобі сказати. Я по сина зайшла.
– Тобто, це твій син? Не очікував, такого повороту подій, скажу чесно. Зайдім в середину, хлопчик спить.
– Це зручно? Ми можемо піти, я заберу Данила.
– Та не варто, не буди. У тебе якісь проблеми, тому що я не вперше вже бачу тут його заплаканим.
Глянувши на сина, дружина сказала:
– Коли ми розлучились, я зустріла чоловіка з яким у нас народився Мишко. Все було добре, ми були разом, разом виховували сина, але з чоловіком трапилась біда. Він повертався з роботи та на нього напали хулігани. Побили так, що від отриманих травм він помер. Ми з Мишком ходимо навідати його на кладовище, і він часто про нього говорить. Коли я ходжу на роботу, він починає плакати, мовляв, тато сумує за тобою. Думаю, він йому сниться, тому так.
– Так незручно вийшло, вибач, що зачепив за живе, — мені стало шкода Василину. Вона сіла біля мене й гірко заридала, певно втомилась все носити в собі.
Поки ми говорили, Мишко прокинувся.
– Мамо, ти прийшла!
Мишко побіг до мами, кинувся обіймати її.
– Синку, не роби більше так, я місця собі не знаходила.
– Та я просто шукав тебе, тому що тато питав, де ти…
– Любий, ми скоро підемо і навідаємо татка, купимо його улюблені гвоздики, ходімо додому.
– Кириле, дякую тобі. Тримай, це наша адреса, якщо знову зустрінеш Мишка, будеш знати, куди його привести. Ще раз дякую тобі велике.
– Гаразд, буду знати на майбутнє, — відповів я.
– Ми вже підемо, — сказала Василина, — ще зайдемо по дорозі на кладовище, навідаємо чоловіка та й квіти треба встигнути купити, поки працюють квіткові магазини.
Через тиждень, повертаючись з магазину, я зустрів їх на нашому дитячому майданчику. Ми розговорились, обмінялись номерами та знову почали спілкуватись. Потім я став заїжджати в гості до Василини та Мишка, а вони до мене.
– Хочу запитати, — сказала Василина, — ти не хотів би, щоб ми переїхали до тебе. Мишко, буде радий.
– Я не проти, а ти цього хочеш?
– Я буду рада ще більше, — вона підійшла й обійняла мене зі словами, — Мені тебе не вистачало, почнімо все з початку…
Так ми ще раз розпочали нашу історію з чистого аркуша. Мишко мене дуже полюбив, ми з ним чудово ладнаємо та я цьому безмежно радий. Я переконався, що життя, інколи, підкидає такі сюрпризи, від яких опиняєшся на сьомому небі від щастя.
